Дядьки воювали. Такі різні історії чотирьох родичів на Другій світовій

автор: Майя Орел

Рідні брати моєї мами й батька пішли на Другу світову ще зовсім молодими. Двом ледь виповнилося 20, одному — 19, а найстаршому — 25. Мої батьки, молодші діти у багатодітних родинах, пережили війну дітлахами. Отже, в нашій сім’ї я, фактично, перше повоєнне покоління. Так близько.

Чотири мої рідні дядьки, мобілізовані в один час на одну війну – Другу світову, мали різні солдатські долі, різний досвід виживання і протистояння в тому страдницькому своєму призначенні оборонців і захисників.
До кожного війна поверталася іншим обличчям, але — однаково хижим і безжальним.

Михайло.
Загублений без могили

Коли почалася війна, дядько Михайло мав 25 років. Він ще не був одружений, жив з батьками, отже, на війну в 1941-му його випроводжали мої дід і бабуся та моя тоді п’ятирічна мама.
Вона погано пам’ятає дядька Михайла — тільки густе пишне волосся, великі карі очі та пряники, які він їй купував у подарунок.

Так сталося, що дядько Михайло повоював зовсім недовго — ще восени 1941-го, вибираючись з оточення, повернувся додому.

У нашому будинку в Житомирі на той час розташовувалася німецька пошта. Як бабуня змогла заховати від недобрих очей свого сина? А таки заховала. А потім на околиці Житомира німці влаштували концтабір для радянських військовополонених — недалеко від нашого дому. Уночі сім’я чула стогони з табору і звуки автоматних черг. Бабуся боялася за сина — ану хто донесе і запроторять його до табору! І благословила Михайла переходити лінію фронту, дістатися радянських армійських частин.

Глупої ночі навесні 1942-го бабуся вивела сина городами до житомирських глинищ. І він пішов на схід. І дійшов, і став піхотинцем, і воював, і в 1944-му, вже після звільнення Житомира, бабуся отримала від нього першого листа. І вся сім’я молилася за здравіє воїна Михаїла.

Але Бог не почув: з-під Тернополя син написав, що важко поранений у танковому бою.

А потім бабусі наснився сон: Михайло лежить на лавці, до нього підходить дуже гарна дівчина у довгій червоній сукні і накриває його з головою простирадлом… Бабуся знала, що значить такий сон. Але офіційної похоронки не було. Прийшов лист із частини, що її син Михайло пропав безвісти — пожаліли командири матір.

Михайло таки помер тоді від ран, по війні бабуня отримувала за нього пенсію — 12 рублів. А на 9 травня усі роки після Перемоги сім’я ходить на військовий цвинтар Житомира і кладе квіти на могили невідомих солдат. І тих, де поховано Михайлів.

Бабуся казала: я покладу квіти чужим синам, може, й моєму Махайлові на могилу хтось квітку покладе.

Про те, де похований дядько Михайло, ми не знали, аж поки до 50-річчя Перемоги не вийшла “Книга пам’яті” загиблих у тій війні. У книзі вказувалося: братська могила в одному із сіл Бучацького району Тернопільської області.

Ми доїхали до Бучача, дісталися зазначеного села. Пустка. Ніякої братської могили. Люди пояснили: так, була могила і не одна, але у 70-х роках усі захоронення, за чутками, перевезли у райцентр чи до самого Тернополя. А чи туди — хто про те знає напевне?
А може, потрапили вони під роботи із землевпорядкування і останні їх залишки змило осінніми дощами? А були вони он там, де поле переходить у вигін.

…Ми палили на краю поля свічки й лишили квіти.

Не було в дядька Михайла коханої дружини, не було дітей, немає й могили. І лишилася на світі тільки одна людина, що хоч трохи пам’ятає його живим, — моя мама. Згасне вона — і лише пожовклі фото та скупі перекази сімейної хроніки якийсь час ще зберігатимуть пам’ять про нього.

Леонтій.
“Зрадник” із полону

Він був молодшим від Михайла, і на фронт потрапив 20-річним юнаком у 1941-му.

Про війну дядька Леонтія в сім’ї не говорили: так замучили його і розпитування, і звинувачення за те, в чому не був винен.

Майже на початку війни Льонько потрапив у полон. Німці вивезли його у табір десь чи то в Польщу, чи в Австрію. Навіть своїй матері він не розповів, що довелося йому у тому таборі пережити.

Кожне питання про війну і полон у німців він сприймав, як підступний удар: хлопці зі СМЕРШу ще в 1945-му пояснили йому, що він зрадник і заслуговує загального презирства й покарання. Спокутував він свою “провину перед радянською батьківщиною” у таборі для колишніх радянських військовополонених під Тулою. До самої смерті Сталіна добував дядько торф у тих таборах.

Усі роки на 9 травня Леонтій ніяково ховав очі. А у грудні 1985-го, вже за перебудови, йому вручили орден Вітчизняної війни 2-го ступеня — цей орден відродили до 40-річчя Перемоги у “ювілейному випуску”.

Микола.
Технік на Далекому Сході

Хоч до війни Микола встиг закінчити технікум у Конотопі Сумської області і трохи попрацювати на тамтешній залізничній станції, у 1941-му мав лише 20 років.

Від Конотопа до Бахмача на Чернігівщині, де жили батьки, а мої дід з бабою, — рукою подати. Але повістку Миколі вручили буквально за лічені години до відправки його ешелону — до батьків заїхати він не встиг. Лише передав людьми, щоб виходили у Бахмачі на станцію, чекали його ешелон, який, за чутками, мав їхати на Київ.

Дід з бабою чатували сина на залізниці — але військові ешелони проскакували Бахмач без зупинки, затемнені, неприступні. У якому з них Микола?

Пізніше син написав: начальство звернуло увагу на його технічну освіту і забрало в ремонтні майстерні — аж на Далекий Схід. Із західного фронту надходило багато битої техніки, і треба було організовувати її ремонт. Технік-лейтенант Микола не спав днями й ночами, ремонтував, відправляв на фронт танки й самохідні установки, мерз у тих майстернях і на полігонах, від фізичного виснаження валився з ніг і втрачав зуби, і все писав рапорти з проханням направити на фронт. Не направили.

Молодший брат Олексій роками по війні звав його іронічно “зам по тилу” й так само іронічно розглядав єдину Миколину медаль – “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.”

І важко було їм під час родинних свят знаходити спільну мову — різною була для них війна.

Олексій.
Спокута “чорносвитника”

Я любила з ним розмовляти, ходити в книжкові магазини, вибирати грамплатівки. Ми були схожої вдачі, народжені майже в один день. Однак навіть під час найдовірливіших наших розмов на всі мої запитання “про війну” дядько Олексій відповідав: це тобі краще не знати. Витягла з нього лише, що був він і розвідником, і мінометником, був важко поранений та по війні одружився із фронтовою медсестрою Анютою.

Але кілька років тому на російському сайті “Подвиг народа” я знайшла нагородні документи Олексія Орла.

“6 липня 1944 рік. За точне наведення міномета і мужність у боях під містом Ковель, знищення до 20 солдатів і офіцерів противника та 10 липня – ручного кулемета з обслугою … нагородити медаллю “За відвагу”.

“11 жовтня 1944 року. В районі села Михалув Грабина (Польща) мінометним розрахунком, у якому працював червоноармієць Орел О. П., був знищений ручний кулемет і 15 солдатів противника.
21 жовтня. Під артилерійським вогнем противника червоноармієць Орел встановив міномет і знищив велику кількість солдатів противника”. Нагорода — орден Червоної зірки.

“15 січня 1945 року. В районі річки Пилиця (Польща), перебуваючи в передовій лінії піхоти… першим форсував річку й коригував вогонь своєї батареї… Завдяки його розвідданим було придушено вогонь зенітних гармат, що вели нищівний вогонь по нашій піхоті”. Нагорода — орден Слави 3-го ступеня.

“17 березня 1945 року, в боях із ліквідації плацдарму противника на правому березі річки Одер в районі Хекендорфа товариш Орел, просуваючись у передових лініях піхоти під сильним артилерійсько-кулеметним вогнем противника, коригував мінометний вогонь своєї батареї… Сміливі дії червоноармійця дозволили нашій піхоті успішно просунутися вперед”. За цей бій дядько Олексій отримав ще один орден Слави 3-го ступеня.

“23 березня 1945 року. У бою за село Швабах (Німеччина), попри сильний вогонь противника, товариш Орел разом із групою розвідників одним із перших увірвався в село, вогнем з особистої зброї знищив двох німецьких солдатів, захопив ворожий ручний кулемет, розвідав місцезнаходження мінометної батареї противника, чим забезпечив можливість її знищення”. Орден Вітчизняної війни 2-го ступеня.

Дядька Олексія мобілізували лише у 1943 році, щойно після звільнення Бахмача від німців.

У 19 років він став “чорносвитником” – хлопцем, призваним до армії із раніше окупованих нацистами територій. Таких, як він, кидали в бій без зброї й обмундирування — щоб спокутували гріх життя під німцем.

Із “чорносвитників” виживали одиниці. Дядько Олексій вижив, і недарма їв свій солдатський хліб. На фото, зробленого з дядька у травні 45-го — втомлене, смертельно втомлене, майже почорніле обличчя солдата. Коли війна скінчилася, йому ще не виповнився і 21.

* * *

P. S. Роки, що минули, притуплюють біль втрат. І нинішня війна на Сході з тисячами загиблих, поранених і скалічілих наших хлопців та дівчат притлумлює події Другої світової, її мук і страждань. Але і то страждання наших рідних і дорогих, і кров їхня була не водиця. І вони були щирі в своїй солдатській долі.

Читайте також:
Як відрізнити реального ветерана Другої світової від того,
хто лише хоче ним здаватись? ВІДЕО

У Дніпрі ОДА влаштувала фотосесію ветеранів АТО і Другої світової

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

 

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.

Ми виправдовуємо довіру!

 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: