Дитина війни. Як українські військові опікуються напівсиротою з Торецька

 

Анастасія Федченко
Торецьк – Київ, для “Новинарні
фото автора

Мокрий сніг засипає прифронтовий Торецьк. Місто – сіре, пошарпане і занедбане. Малий хлопець, занедбаний, як і місто, у старих джинсах,  завеликих чорних черевиках і сірій куртці з чужого плеча – навіть долонь із рукавів не видно – ліпить сніжки і кидає у спину військовому, який стоїть на вулиці неподалік ринку. Потім ховається за найближчу машину і лукаво сміється.

На очі малому шибайголові раз за разом наповзає камуфляжна шапка, теж завелика, і доводиться її поправляти.

Голомозий військовий середніх років починає бігати за малим – вдає, що зараз наздожене, і шибенику дістанеться. Хлопчак тікає з гучним сміхом.

Далі двоє армійців беруть малого безпритульника за руки і ведуть на ринок у перукарню. Я йду за ними.

У перукарні – черга, тож вояки з малим простують до найближчої їдальні на ринку. Там купують підшефному шоколадний батончик і солодкий газований напій.

Вони розмовляють із Сашком – своїм новим другом у Торецьку.

Володимир та Микола – колишні військовослужбовці 72-ї бригади, познайомились ми з ними на “Зеніті”, одній із найгарячіших позицій біля Авдіївки, у лютому 2017го. Тепер перевелись у 24-ту бригаду.

Микола – старший, зі зморшками, чоловік, запитує в малого, як правильно відповідати на привітання “Слава Україні!” “Героям слава!” – відказує хлопчак.

Персонал кав’ярні з дещо зверхніми усмішками дивиться на цю сцену.

Вони добре знають Сашка та його дружбу з кожною новою бригадою, яка сюди заходить.

У восьмирічного хлопчика немає батька, мама – у лікарні, і на моє запитання, чому вона там, дитина не відповідає. Старший брат, якому 11, – у притулку. Живе Сашко з бабусею.

Він каже військовим, що за три дні в нього день народження.

– Що ти хочеш? – запитує Володимир.

– Машинку на радіоуправлінні, – відповідає хлопчик, очі його горять.

– Буде тобі машинка, – говорить Микола, бере малого за руку, і вони йдуть у крамницю іграшок, за два ряди від кафе.

Червона машинка, про яку мріє хлопець, коштує 300 грн. Ще в 50 обходиться комплект батарейок. Поки продавчиня Христина розпаковує іграшку і вставляє у пульт батарейки, Сашко дивиться так уважно, що аж боїться моргати. Здається, він досі не вірить, що матиме таку іграшку.

– Чому ти так хотів машинку? – питаю в Сашка.

– Вона мені подобається, я вмію нею гратися.

– А коли виростеш, ким хочеш бути?

– Військовим.

– Чому?

– Тому що вони отримують 16 тисяч, а на шахті – 9, – прямо відповідає Сашко.

– Але ж Батьківщину захищають не за гроші, – говорить Христина, продовжуючи розбиратися з машинкою.

– Ну так, – погоджується малий. А потім з усмішкою каже: – Це вони мені вчора пачку печива скидали з другого поверху.

– Я йому кажу: коли тільки прийдеш, ми тобі допоможемо, – розповідає Микола. – Згущонка…

– Тушонка, – підказує малий. – Сухпайки, сардини, бички, кілька.

– Коли він упевнено говорить слово “сухпайок”, мені стає трохи моторошно від того, наскільки військовий раціон увійшов у життя цього малого безпритульника з прифронтового міста.

– О, – махає рукою Микола. – Завжди будь ласка.

Чоловік каже, що Сашко нагадує йому маленьку онучку, яка залишилася вдома, за 800 кілометрів. Військовий сумує за нею, і все тепло, яке хоче віддати їй, віддає цьому донбаському хлопчині.

– Аби лиш воно на добре було, – каже військовослужбовець ЗСУ.

Нарешті Христина розібралася з машинкою, і Сашко починає тест-драйв. Червоний автомобіль їздить по підлозі, і хлопець його поганяє словами “вперед-назад”. Він підкочує машинку під ноги Миколі, так, що тому доводиться перестрибувати транспорт. Очі в Сашка горять, він зосереджений і дуже серйозний.

– Ходімо Вовці покажемо, – пропонує Микола.

Продавчиня складає іграшковий скарб у поліетиленовий пакет.

Сашко на ринку щодня, пояснює Христина. Він майже не ходить до школи, ніхто його не змушує вчитися. Одного разу заходив у крамницю з мамою, та купувала йому іграшку.

– Він мені каже, що в нього тут робота. Весь час із військовими. Вони йому і їсти купують. То приходив із братом – і теж до військових. У них тут своя компашка, – усміхається Христина.

Микола з Сашком поспішають до кафе. Там малий показує навички радіокерування Володимиру.

– Ми ще його пострижемо, щоб на день народження красивий був, – каже Володимир.

– Він дуже щирий, він до військових біжить. Не через гроші, він просто справжній. Тягнеться до нас. Він хоче буде військовим, і він буде військовим. Саня, підеш у десантники?

– Піду, – граючись, відказує Сашко.

– А в школу ходитимеш? Військові повинні бути розумними, – знов питає Володимир.

– Піду, – відповідає малий, здається, він навіть не почувши запитання.

На день народження Микола з Володею хочуть купити малому торт і багато солодощів – аби свято в малого торецького напівсироти було справжнім. Адже саме майбутнє таких дітей вони тут захищають.

Читайте також:
“Батьки в Сімферополі не знають, що я на війні”.
Як Сергій на Донбасі воює за Крим

Більше 200 тисяч “дітей війни” на Донбасі потребують психосоціальної підтримки,
– ЮНІСЕФ

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

- реклама -

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: