Знакове інтерв’ю Мирослава Поповича: Якщо будемо так продовжувати, знову закінчимо Януковичем

 

Пішов із життя ще один визначний українець – філософ, мислитель, культуролог, франкофон, соціал-демократ. Просто хороша людина.
Таких, як Мирослав Попович, називають “моральними авторитетами”, навіть якщо не поділяють певні їхні погляди чи думки. І їх, моральних авторитетів, залишається все менше.

Це інтерв’ю з Мирославом Поповичем, директором Інституту філософії НАН України, “Новинарні” запропонувала журналістка Майя Орел.
Свого часу – в червні 2014 року – воно вийшло в газеті “Україна молода”.

Минуло майже чотири роки, а багато думок Поповича, висловлені одразу після початку війни на Донбасі, між виборами президента і парламенту, варті уваги й сьогодні.

“У нас всі рябенькі.
А Порошенко більше правий”

  • Мирославе Володимировичу, сьогодні всі говорять про дострокові парламентські вибори. На вашу думку, які політичні сили при владі сьогодні більше відповідають суспільним інтересам?

– Знаєте, це в Європі, де політичні сили структуровані, легко відповісти на це запитання. У них там є праві, ліві, є центристи. А у нас політичні партії на такій стадії перебувають свого становлення, що коли гуртуються, “свого” від “чужого” не на рівні конструктивного раціо відрізняють, а ледь не за запахом.
Наші партії не викристалізувалися до лівих-правих. У нас немає ні лівих, ні правих, відтак немає центристів. У нас усі рябенькі.

  • Немає лівих комуністів і правого “Правого сектору” зі “Свободою”?

– Наші комуністи абсолютно не ліві. Хоча б тому, що не захищають інтереси трудящих, не переймаються добробутом простих людей. Вони паразитують на бідності людей — та й усе. Ніякої конструктивної лівої ідеї вони не мають.

Комуністи усіх і завжди критикують за антинародну політику. Але це не ліва позиція, це партдемагогія. Вони все ще існують, бо в суспільстві існують і завжди існували прихильники популістського критиканства. Зараз цих прихильників достатньо для того, щоб КПУ була парламентською партією. Однак час комуністів безповоротно минув. Вони самі наблизили цю хвилину своєю ретроградністю, співпрацюючи з Януковичем, підтримуючи проросійські й прорадянські настрої. Думаю, в наступному парламенті їх вже не буде.

Фактично в нашому суспільстві немає організованого лівого руху як такого. Ні партії, ні профспілки, навіть незалежні, не переймаються інтересами трудової людини, не займаються боротьбою з бідністю, у нас відсутня навіть культура такої боротьби.

Українське суспільство в пошуку лівих ідеалів сьогодні часто звертається до церкви, адже лівий рух традиційно базується на євангельських заповідях — знаєте, всі ці заклики проти митарів і фарисеїв.

А для дуже нетерплячих в пошуку соціальної справедливості існує правий радикалізм — “Свобода”, “Правий сектор”. Але суспільний запит на радикалізм у нас вкрай невисокий: Тягнибок з Ярошем вкупі набрали менше голосів, ніж Рабинович.
Це, до речі, наша відповідь росіянам і усім тим, хто говорить про радикалізацію українського суспільства.

Наші праві радикали у порівнянні з угорськими чи французькими – просто янголятка, вони, наприклад, не висувають ксенофобських лозунгів.

А серед наших політичних партій навіть суто правих немає. Європейські праві сповідують консерватизм в політиці й лібералізм в економіці. У нас і близько нічого такого немає. Хіба що в Порошенка погляди швидше праві з огляду на європейські критерії.

В принципі, у жодної нашої партії немає ідеологічної програми. Партії не усвідомлюють самих себе. Вони всі просто хочуть пройти в парламент за будь-яких умов, тому ведуть ситуативну гру. А політична боротьба між ними зводиться до закулісних домовленостей. Парламентарі вільно переходять із фракції у фракцію, політики змінюють партійну приналежність , немов би йдеться не про членство в партії, а про членство в якомусь клубі. Наші партії утворюються не з ідеологічних міркувань, а під лідера. І це дуже небезпечно, навіть трагічно, бо людина,будь-яка, є непевною істотою, має свої слабкості.

  • І з такими партіями ми говоримо про розбудову парламентсько-президентської республіки?

– Президентська республіка за останні кілька років в Україні себе повністю скомпрометувала. Наші люди більше не хочуть повторення Януковича під іншим прізвищем, однак вони не вірять і партіям,тому невипадково обрано президентом Порошенка — за ним не стоїть сильна партія, фактично, ніяка не стоїть.

Це ситуація найбільшої нерівноваги, яку тільки можна собі уявити. Але цю ситуацію можна виправити: бульйон наших політичних сил неотруйний, це досить поживний розчин, в якому політичні партії можуть визріти і зміцніти.

У нас, на жаль, багато років культивувалося те, що й в Росії: цар хороший, а бояри погані. У нас депутати були погані, а президент хороший. Якщо ми й надалі будемо так продовжувати, знову закінчимо Януковичем. Ми десятиліттями не можемо зрозуміти, що необхідна співпраця, а не протистояння. Особливо зараз, коли Україна має стільки внутрішніх і зовнішніх загроз.

“Ми всі не змогли правильно
вийти зі стану Майдану”

  • Співпраця по-українськи – це коли політики з усіх партій перебігають до президентської партії і з’являється новий Янукович.

– Чим це закінчується, ми вже знаємо. Тому для українського суспільства тепер очевидно, що необхідно мати засоби впливу на лідерів, механізм контролю їхньої діяльності. Громада повинна не просто контролювати, а не дати помилитися. Бо кожна помилка нам дуже дорого зараз обійдеться.

  • Тобто контроль іменем Майдану?

– Іменем Майдану,а не Майданом на Хрещатику. Прикро про це говорити, але всі ми не змогли правильно вийти зі стану Майдану. Не можна перетворювати Майдан на постійно діючу структуру, перед якою звітує мер, уряд чи президент. Це на голову не налазить. Державна політика — соціальна, фінансова, економічна – це завдання не для площі. Особливо зараз, коли майдан на Хрещатику маргіналізується.

Ідеали Майдану часів революції — це одне, а вимога безкоштовного житла в Києві для хлопців з Майдану — це вже , вибачте, вимога з іншого виміру, немайданівського.

Фото: Радіо Свобода

  • Як ви сприймаєте ідею люстрації?

– Я противник люстрації. Як можна за анкетою вирішувати, достойна людина, чи ні? Люстрація — це влада анкети, новоявлений сталінізм, це спосіб порушити принцип презумпції невинуватості.

Замість масового роздягання люстрації доцільніше було б проводити гарну кадрову роботу. Відповідальність за вчинені злочини повинна бути індивідуальна, а не за приналежністю до якоїсь організації.

За кожним вчинком, за кожним рішенням стоїть конкретна людина. Якщо вона вчинила злочин, її треба покарати. Але лише тоді, коли вчинення злочину доведено. Інакше ми скотимося до розправ.

  • На які ж політичні партії сьогодні ставити українцям?

– На ті, які зможуть вирішити наші найболючіші проблеми: забезпечити незалежність і територіальну цілісність України, громадянські свободи і гідність, добробут громадян, піднявши якість їхнього життя.

Зараз завдання номер один — закінчення війни на Сході. Адже в умовах війни про громадянські свободи і добробут уже не йдеться. При цьому слід усвідомлювати: якщо все життя нашого суспільства підпорядкується війні з Росією, наше суспільство стане таким же, як і російське, де нехтують мораллю, де виправдовують метою будь-які засоби, де вибудували авторитарну суспільну ієрархію, де влада століттями тримається на приниженні людини.

Жодна з наших партій самотужки не може вирішити усі ці проблеми. Значить, неминучим є об’єднання в політичні блоки.

Буде дуже прикро, якщо політичні партії в своїй міжусобній боротьбі втратять сьогоднішній момент — суспільного піднесення після перемоги над Януковичем. Це піднесення створює дуже сприятливий клімат для проведення реформ.

Було б прекрасно, якби Порошенко сьогодні зміг би консолідувати всі ті політичні сили, які хочуть на користь української держави і українських громадян вирішити ті наші проблеми, про які я сказав.

“Може виникнути ситуація, коли відмова від війни буде більшим злочином, ніж сама війна”

  • Яку максимальну ціну можна заплатити за територіальну цілісність?

– На таке запитання немає алгоритмічної відповіді. Це погано, але це так. Колись в Радянському Союзі студентів вчили, що є війни справедливі і несправедливі. І мене так вчили, і я так вчив. Однак сьогодні в світі панує інша думка: будь-яка війна — це завжди не правове вирішення конфлікту, це відмова від права. Але може виникнути ситуація, коли відмова від війни буде більшим злочином, ніж сама війна. І тоді треба воювати. І це буде максимальна ціна, ціна людських життів.

  • Знаю про кілька випадків, коли військові перед відправкою на Схід воліли ламати собі руки чи ноги, але не наражатися на смертельну небезпеку.

– Не думаю, що саме за цими людьми буде рішуче слово у вирішенні проблеми.

Знаєте, в чому одна з перемог Майдану? В тому,що люди під час Майдану зрозуміли, якою повинна бути Україна. Ми вистраждали Україну і вона стала для нас цінністю. Слова “душу й тіло ми положим за нашу свободу” стали для дуже багатьох внутрішнім переконанням. Знайшлися люди, які можуть пожертвувати життям за свою країну, які пожертвували.

Звичайно, те, що сталося в Криму, що зараз відбувається на Сході, – це біда. Але завдяки їй багато хто усвідомив, наскільки нам дорога Україна. І це є великим нашим надбанням.

  • Частина українців все ще шоковані можливістю відкритої війни з так званою братньою Росією.

– У мене в Росії багато друзів, вони телефонують, співчувають, підтримують Україну. І в багатьох українців є такі друзі, яким соромно від того, що вони громадяни країни, яка є агресором стосовно нашої держави. Однак соціологічні дослідження засвідчують, що сьогодні більшість росіян вірить в Путіна і підтримує його політику. Тому російська держава сьогодні є нашим ворогом. І заслуговує, щоб ми зі зброєю йшли проти неї, захищаючи себе.

  • Той спосіб, у який ми захищаємося, нагадує мені дії давньоруських удільних князів проти татар: Коломойський може тримати фронт, тримає, Тарута не здатен — у Донецьку безлад. Так немовби мова йде не про Україну в цілому, а про проблеми окремих областей чи навіть містечок.

– А така ситуація тому, що немає консолідованої волі й стратегії в боротьбі з російськими і проросійськими силами. Центральна влада все ніяк не зорганізується для координації відповідних заходів на загальнонаціональному рівні. Зараз країна живе в таких умовах, що кожна секунда ставить питання: що я можу в цій ситуації зробити? Якщо я міг зробити і не зробив-мені нема прощення. Ми б вивели країну із глухого кута, якби ми були настільки вимогливими до себе.

Ліричний відступ від Мирослава Поповича

— Андрій Боголюбський як онук Володимира Мономаха, син Юрія Долгорукого, мав право на київський стіл. Однак від Києва князь добровільно відмовився. Самовільно виїхав до Володимира-на-Клязьмі, став великим князем Володимиро-Суздальського князівства, колиски Московії. Тамтешній люд, на відміну від киян, не знав віча, був не громадянином, а підданим, холопом. Саме цим він і був цінним для сумновідомого своїм авторитаризмом князя, який вив з того люду вірьовки.

Читайте також:
Група “Першого грудня”: Популізм став реальною загрозою
українській державності

Група “Першого грудня”: Коли війна закінчиться, ми не маємо побачити
на своєму обличчі хижого оскалу агресора, з яким воювали

Група “Першого грудня” заявила про національний розкол
у разі прийняття змін до Конституції

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

 

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.

Ми виправдовуємо довіру!

 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: