Досвід перебування в полоні кадрового офіцера ЗСУ: “…А потім уже не боявся”

Про те, як Україна відмовляється від радянського принципу “полонений – значить зрадник”, але при цьому погано працює з психологією звільнених заручників та родичів в’язнів ОРДЛО, “Новинарня” розповіла у великій статті “Як вижити в полоні та після нього”.
Цей матеріал став одним із найбільш прочитаних і поширених у соцмережах серед наших лонгрідів, особливо з огляду на свої розміри і серйозність теми.

Плюс до всього, на цю ж тему інтерв’ю “Новинарні” дав професійний військовий, який потрапив у полон під Іловайськом (серпень 2014). На початку війни він був майором 51-ї окремої механізованої бригади.
Розповідаючи про власний досвід неволі в “ДНР”, чоловік попросив зберегти анонімність, оскільки продовжує службу у війську.

розмовляла: Ольга Гордійчук

Нам сказали: “Віддаєте російських розвідників і йдете в полон – гарантуємо вам життя, а інакше накриємо артилерією”

– Я потрапив у полон 23 серпня [2014 року] під Іловайськом.
Почались артобстріли, ми бачили, як нас оточували, але в нас була лише стрілецька зброя. Раз із нами зв’язалися і сказали: “Тримайтеся, вишлемо підкріплення”. Ми чекали, але бачимо, що хана нам – танки стоять, артилерія накриває, кільце звузилося. Багато з наших пішло на прорив, але більшість там і полягла. Лише пару чоловік вирвалося. Нас лишилося 100 людей.

На третій день ми взяли 11 полонених. Вони виявилися росіянами, псковський десантний штурмовий полк. Ми бачимо, що тут регулярна армія, куди нам проти них з одним автоматом із двома магазинами?

Вони прислали нам переговорника з ультиматумом: “Віддаєте розвідників і йдете в полон – гарантуємо вам життя, а інакше накриємо артилерією”.

А нам навіть не було де сховатися. І командира підрозділу в нас не було. Зібралися восьмеро офіцерів, порадилися і вирішили зберегти життя тих, хто є, інакше все одно всіх знищать.

“Захарченко переді мною стояв, слиною бризкав. Але страшно не було”

У полоні я пробув чотири місяці.

Спочатку росіяни не знали, що з нами робити. Повантажили в КамАЗи і через територію Росії вивезли у Сніжне (Донецька область) – бо не знали, як туди доїхати з Іловайська інакшим шляхом.

У Сніжному зразу передали нас місцевим. І почалося… Місцеві-то – дебіли рідкісні.

Солдатів і офіцерів помістили окремо. Всього з різних місць позвозили 24 офіцери. Ми жили в кімнатці 3 на 2 метри, а солдати – в боксах.

Водили на допити. Але місцеві навіть не допитували – просто кричали, щось розказували. Це не серйозно. В кінці приїхав кадровий військовий, то він намагався “говорити по душах”, але слабо.

Через місяць нас перевезли в Донецьк. Там вже все серйозніше – видно, де колишня міліція, а де колишні СБУшники. Рівень допитів інший.

СБУшник – він спеціаліст: задобрить, каву дасть, сигаретку, а потім уже починає пресувати. Мовляв, “держава хрінова,нащо воно вам” і т.д. На камеру змушує щось говорити. Вони найбільше до артилеристів чіплялися.
А колишні міліціонери спочатку лупцюють, а тоді вже питають.

Захарченко переді мною стояв, слиною бризкав.

Я спокійно реагував, бо знав, що вони робитимуть, був готовий.

Мені найважче було пережити перші 10 хвилин артобстрілу, коли на фронт потрапив, а далі вже не страшно. Я просто вірив і знав, що вийду.
Молодшим хлопцям набагато важче. Я допомагав їм – і від цього й самому легше було.

“Довелося за наказом з’їсти кокарду з тризубом. Добре, що пластмасова”

Якраз тоді був заснований підрозділ Мотороли. Вони зробили в банку гуртожиток, всі найманці там жили. Нас туди брали на роботу – з розбомблених військкоматів документи перевозив, на продовольчі склади, прибирати житло найманців.

Там різні люди – один казав: “Я понимаю, что завтра тоже могу быть в плену”, а є такі, що приходять – і відразу прикладом у груди.

Коли я ще був у Сніжному, носив нашу фуражку з кокардою. Один з їхніх розвідників побачив це й вирішив познущатись. Каже: “Їж кокарду”. Довелося з’їсти. Тоді подумалось: добре, що держава бідна, бо колись кокарди були залізні, а тепер – пластмасові.

Медведчук нахилився і каже: “Все будет хорошо”. От гад!

Коли нас звільнили – звісно, радів. Тоді випустили 148 чоловік. Це був найбільший обмін, у ньому брали участь Петро Порошенко і Віктор Медведчук.

Медведчук проходить повз, я кажу: “Вікторе, я про вас знаю, вашу біографію знаю”. Він підійшов, потиснув руку і, нахилившись, сказав: “Все будет хорошо”.
От, думаю, гад.

До полону важив 70 кг, коли повернувся – 50, але морально не змінився

Вже після звільнення починаються нерви. Зустрівся з друзями, а наступного дня серце схопило.

Я до полону важив 70 кг, а коли повернувся – 50.

Але морально не змінився, це навіть сім’я визнала. Вирішив залишитися служити і досі служу.

Зараз згадувати про полон не маю часу, бо думаю за інших.

Солдатам важче – роботи немає, позривалися…
Був і офіцер, який підсів на стакан. Але ми його і сім’ю його підтримували, відсилали відпочити. То наче вже відійшов.

…Чи є зараз підтримка з боку держави? Ну, телеграми приходять: “Працюйте сім’ями з тими, хто теж був в полоні”. А зі свого району тільки я був. То що мені, самому з собою працювати?

А щодо психологів – приїде, наприклад, 30-річна дівчина-психолог – як вона мене підтримає? що розкаже?

Проблема у хлопців – що роботи немає. А бесідами [з психологами] на роботу не влаштуєшся.

Читайте також:
Кіборг Олег Кузьміних: Якщо Україна буде сильною,
Донбас говоритиме “Слава Україні”

За останні півтора року в полон до бойовиків ОРДЛО потрапили 42 українці, – СБУ

Урядові медзаклади за вказівкою президента надають лікування і реабілітацію звільненим з полону бійцям, – Геращенко