50 відтінків сірого. Як виживають прифронтові Авдіївка й Мар’їнка

Олена Максименко
фото автора

Місто Авдіївка – не «сіра зона», а цілком підконтрольна Україні територія, від якої постійно відсовують лінію розмежування бійці 72-ї бригади. Але в певному сенсі ця територія таки сіра. Саме цей колір домінує над іншими в перманентно знеструмлених і знесилених містах «на нулі» – як і в тій же Мар’їнці, що ще ближча до Донецька. Відтінків сірого тут незліченна кількість, значно більше, ніж кіношних 50…

«Воєнні» городи

Головних джерел виживання в Авдіївці два – це АКХЗ, коксохімічний завод, до якого так чи інакше має стосунок, певно, кожна родина в місті, а також городи. І якщо перший із цих двох «стовпів» тримається, наче неопалима купина, то з другим гірше: приватні садиби розташовані біля промзони, де точаться бої.

Частину дач розтрощило. Ділянки, які вціліли, люди продовжують обробляти, попри постійну загрозу життю: анекдотичний аспект українського менталітету («а ген там посію огірочки!») тут набуває радше драматичного характеру. Люди тримаються за свої клаптики землі до останнього, так само, як і за будинки. Настає весна – і городи під обстрілами знову будуть засаджені. Та й пропозицію покинути місто приймають зазвичай тільки ті, від чиїх домів лишилися самі руїни.

Кожна історія, почута тут, рівноцінна осколковому пораненню. Місцеві мешканці з недовірою, що часом межує з агресією, ставляться до чужинців, а до преси й поготів. Проте якщо вже починають говорити (звісно ж, не на диктофон – до цього схилити їх вкрай непросто), то розкажуть усе.

«Їздять, пишуть… А правди все одно не напишете!» – бурчить одна з працівниць школи. Докір, типовий для всіх прифронтових міст. Втім, на запитання, якою є правда для неї, жінк відповісти не може. Правда «сірої зони» своя, індивідуальна, часто убивчо-тривіальна.

Інша вчителька починає згадувати екстремальний дачний сезон – мовляв, збираєш, бува, полуниці чи сапаєш картоплю – а над головою кулі свистять, тільки й встигай в укриття. Взимку на дачі лишилися коти й собака – чоловік провідує їх, попри неабияку загрозу, тварини ховаються по кутках і не виходять з хати.

Репресовані за сусідство з Бандерою

«Чоловік мій українець, – розповідає ця жінка. – Його батько – односільчанин Степана Бандери. Свекор – його вже немає в живих – розказував, як їх репресували, батьків угнали в Сибір, він переховувався, потім його зловили, він десять років відсидів у Луганську, в Луганську й оженився…

Каже – як в 16 років у мене забрали сім’ю, так більше я її й не бачив. І родичі перед війною ще надіслали нам книжку – “Книга пам’яті”, чи якось так. І в цій книзі навіть два вірші мого свекора надрукували, а також його спогади. Нам вислали цю книжечку родичі… Чоловік у мене говорить українською, я російською, і ми прекрасно розуміємо одне одного, 36 років прожили – жодних проблем!»

Правозахисники і протестанти підставляють плече

Місто Мар’їнка потерпає не менше за Авдіївку, проте менше потрапляє на перші шпальти ЗМІ. Та й підтримки у вигляді містоутворюючого заводу тут немає.

Заходимо на подвір’я самотньої пенсіонерки, де «прилетіло» за день до цього. Снаряд розтрощив веранду і дивовижним чином зник – ніхто не може сказали, з чого було здійснено постріл. Жінці пощастило – в критичний момент чаювала в сусідів. Інакше шансів вижити не було б – у хаті немає ані льоху, ані підвалу.

Дім у старенької зведений власноруч покійним дідом, що називається, «навіки» і з душею – добротний, з високими стелями і просторими, світлими кімнатами – а от про захист від обстрілів будівельник не подбав. Зараз у хаті не лишилося жодного цілого вікна.

До жінки завітали представники Харківської правозахисної групи – активісти відвідують усі точки, де є постраждалі від обстрілів, та надають безкоштовну правову допомогу, разом із дрібною «гуманітаркою».

Громадянці роз’яснюють її права, розповідають, куди звернутися по компенсацію. Лишають свої контакти для подальшої підтримки.

Виявляється, до «прильоту» вона жила без електрики – відключили за несплату. Правозахисники розповідають схему, як зарадити й цій біді. На прощання лишають трохи продуктів та чаю.

На цьому ж подвір’ї активно ведуться будівельно-ремонтні роботи – їх на волонтерських засадах здійснюють представники місцевої протестантської церкви «Добра вість», чий храм у центрі міста. Бусик із логотипом церкви їздить по всій «сірій зоні» й допомагає тим, хто опинився в біді.
Похмурі, замащені чоловіки бурмочуть: «Не знімайте» – улюблене словосполучення в цих краях…

Правозахисники звіряють списки з адресами – там треба заїхати завести ліки, а туди – дорослі підгузки. Дорога часом покоцана життям не згірш ніж «градами», тож місцями доводиться виходити з авто й рухатися пішки, розсікаючи чобітьми багнюку іржавого кольору.

Битви за допомогу

Біля пунктів роздачі гуманітарної допомоги під час чергового загострення в Авдіївці людно. Цікавлюся у двох літніх жінок, що саме «перепадає» їм в рамках тієї “гуманітарки”. «А ми не знаємо, що! – відповідають вони. – Вже п’ятий день приходимо, вистоюємо чергу, але на нас не вистачає!»

«А ви що, преса? – з підозрою питає якийсь молодик біля «роздачі». – То ходіть сюди, я вам усе розповім! Що вас цікавить?.. Звати мене, припустимо, Єгор… Насправді, напевно не Єгор, як і вас, напевно, не Олена, але хай буде…»

Любитель конспірології «припустимо-Єгор»  запевняє, що ведеться тут неважно, але стерпно. Під час відключень електроенергії понад усе бракує води. Люди вмикають по чотири конфорки з газом, аби зігрітися.

Черга по воду. Фото: Володимир Скоростецький, “Народна армія”

«Продовольства нуль. “Гуманітарку” отримують тільки ті, хто треба. Ну наприклад, припустимо, у моєї сестри брат, він інвалід – він зайняв чергу собі, потім їй, потім мені… і пішло-поїхало по черзі. А якщо в інваліда брат працює в міліції, прокуратурі або ж міськраді, то… ну, ви зрозуміли…»

Також дивакуватий співрозмовник запевняє, що серед цивільних немає жодного постраждалого. На зауваження, що от просто зараз відбувається похорон жінки, яку вбило «прильотом» у власній оселі, «припустимо-Єгор» загадково розповідає: «Вона постраждала не він снаряду. Я не можу сказати, від чого. Знаю, але сказати не можу. Загинула вона внаслідок обстрілу, але не від снаряду».

Наостанок він просить дозволу додати два слова: «І ще. Міліції, поліції і військовим – велике спасибі!»

На задвірках натрапляю на іншу чергу – допомогу роздають в упаковках. Люди злітаються звідусіль, як бджоли на мед. Хто з санчатами й дітьми, хто на велосипедах, хто з візками. Біля самої машини чубляться, з’ясовуючи, хто більше прав має на заповітні пакунки. Яких, як і в попередній черзі, обмежена кількість. Цікавлюся, що роздають. «Це не всім! Це тільки за пропискою! По паспортах!» – запопадливо сичать на мене жінки з черги. «Та не переживайте, мені не треба нічого! Просто хочу дізнатися, що саме роздають!» «То нащо ж тоді питаєте, як не треба?!» – недружньо репетують у черзі.

Зрештою дізнаюся, що ця підтримка стосується виключно мешканців села Опитного, в пакетах – свічки та ковдри.

Натрапляю на групу ОБСЄ. Один із іноземних працівників жаліється, що ситуація видається тяжкою, як ніколи, й виходу не видно. Розповідає, що люди «по той бік» втомлені й озлоблені так само, як і тут. Знімати і писати на диктофон, звісно ж, не дозволяє.

Атмосфера і справді напружена, городяни, часом, тільки й чекають на привід зірватися. Монтувальники волають на колегу з «Радіо Свобода» за те, що той наважився знімкувати їхню роботу. Лаються матом і погрожують знищити камеру.

<

►

>

Авдіївка після обстрілів. Фото: Олена Максименко, Новинарня

Наші острови

Офіційні плакати, та й настінні графіті – один із маркерів справжніх настроїв міста – одноголосно підтримують Україну. «Але сепарів тут 90%!» – переконані натомість військові.

Проте якщо ця статистика й близька до істини, то ті 10% проукраїнського люду явно зосереджені у школах, а також у лікарні. Там панує здебільшого дружня й весела атмосфера. Жартують, хоч би що.

Читайте також:
«Трусимося й читаємо «Отче наш».
Як ведеться в Авдіївці Марині Марченко, героїні знакового муралу

Школи по декілька гуртуються під одним дахом з огляду на безпеку, і на диво органічно уживаються. Вчителі, принаймні більшість, виглядають вмотивованими і свідомими. Діти легко адаптуються до змін.

Іншим «островом спокою» є лікарня. Тут давно не лежать на стаціонарі – усіх, хто потребує тривалого лікування, відправлено в Покровськ та інші міста. Натомість цілодобово несуть варту медики – військові й цивільні, а також парамедики, медсестри, водії, готові за потреби їхати в саме пекло або ж надати першу допомогу, якщо раптом забракне рук фахівців.

Медбатальйон УДА «Госпітальєри», медики від Міністерства оборони, лікарі й медперсонал місцевої лікарні, а також інші структури – всі вони працюють, як один механізм. Чітко, злагоджено, по максимуму.

Читайте також:
Війна і творчість “госпітальєра” Мишка Адамчака
– водія-парамедика й музиканта “КораЛЛів”

Двоє «трьохсотих» серед ночі – звістка миттю облітає поверхи лікарні, і всі медики за хвилину на ногах. Обстеження, стабілізація забирають мінімум часу. Хтось занотовує дані про бійців та інформацію про характер поранення, а їх тим часом вантажать у реанімобіль, і от уже вони їдуть до лікарні в Покровськ для подальшого лікування.

* * *

Загалом, «середня температура по палаті» міст «на нулі» характеризується формулою «хай там хто, аби не стріляли». Люди втомилися боротися за виживання, відвойовувати в кілометрових чергах пайки, відбудовувати руїни, підриватися серед ночі від «прильоту». Яким би не був їх рівень відповідальності за ситуацію – наразі засуджувати їх важко.

Хочеться вірити, що весна принесе в «сіру зону» нові барви хоча б зовні.

Читайте також:
Учні війни. Як школярі Донеччини живуть “на нулі”