“…Кілометрів десь на 700 східніше, тонким живим ланцюжком захищаючи лінію розмежування”

Данило Борисенко
військовослужбовець бригади швидкого реагування Національної гвардії України

(FB)

Лежати на стволах ЗУшки, спираючись головою на ЗАП, трохи зажорстко. Метал злегка холодить крізь чохол, але ніч сьогодні тепла й караул з охорони зброї і б/к, можна сказати, триває цілком комфортно.

Над головою світить ківш Великої Ведмедиці, а над усім табором стелиться дим від буржуйок. Рівні ряди наметів і край березового гаю. Табір засинає, але подекуди ще можна почути розмови й сміх. Збори закінчилися. Взводи й батареї відстрілялися, отримали свої заслужені “трійки”, зібрали речі й готуються завтра шикувати колону на виїзд за своїми ППД.

Місяць польового виходу минув, і дуже хочеться додому. Ні, не на ортопедичний матрац і не в гарячу ванну (хоча і це теж хочеться). Просто додому. Скучив… І українська пісня вночі під баян (здається, хлопці з батальйону Кульчицького з собою привезли) тільки посилює це бажання.

Але до того ж ти знаєш, що наступного тижня після прибуття в ППД й доповіді про успішні стрільби батареї тобі, швидше за все, скажуть дату, в яку ти перемістишся кілометрів десь на 700 східніше, дивитися на дим від буржуйок і Велику Ведмедицю. І стоятимуть поруч з тобою сотні й тисячі, тонким живим ланцюжком захищаючи лінію розмежування з півночі на південь, до самого моря.

І холодний метал зброї, готової щосекунди вибухнути полум’ям залпів і черг, буде тебе заспокоювати.

І знову дуже хотітиметься додому . Тобі, сотням і тисячам того живого ланцюжка.

Але ви стоятимете, тому що у вас така ось стара, як світ, робота. Захищати.

Читайте також:
“На шляху із совка”. Контрактник Нацгвардії Борисенко
порівняв нинішні умови з 2014-м