“У цей день мені здається, що я теж виходжу з Іловайського котла. І ніяк не вийду”

Марія Семенченко
журналістка
(FB)

Саньці всього місяць з невеличким хвостиком. І її могло не бути. Вона могла ніколи не народитися, якби такого самого спекотного дня у 2014 році журналістам, серед яких був й Іван, не пощастило вирватися з Іловайська практично неушкодженими.
Їм пощастило. А комусь – ні.

У цей день вже третій рік поспіль мені здається, що я теж виходжу з Іловайська. Це звучить, можливо, смішно – я не була в Іловайську і, попри історії Івана і численні розповіді тих, хто там був, які я записувала або редагувала, що я можу про це знати? Нічого.

Тим не менш, мені в цей день завжди здається, що я теж виходжу з Іловайська і ніяк не вийду. Я можу ледь не похвилинно згадати, що я робила і про що думала в цей день два роки тому. Де я була і з ким, що я їла, якого кольору була постільна білизна у домашньому ліжку, в якому неможливо було заснути…

Чекаючи на повернення Івана, я робила буденні і, по суті, абсолютно непотрібні справи. Я навіщось купила нове покривало на ліжко, я спекла пиріг і довго-довго викладала на ньому сердечко ягодами чорниці.

Я робила якісь дуже прості домашні «ритуали». Я ні про що не думала і нічого не уявляла – ні поганого, ні хорошого. У певний момент я навіть перестала читати новини і соцмережі.

Єдине, над чим я думала, що я маю сказати йому найперше, що є найважливішим. Зрештою, коли він переступ поріг нашої квартири, я вже спала. Я прокинулась, коли Іван вже був поряд. Мені пощастило.

Але з того часу я інколи думаю, а що було б, якби я не дочекалася. Такі думки якось зовсім неочікувано з’являються в голові, коли я просто їду в метро, стою в черзі, малюю чи мию посуд.
Уявляю, лише на мить, бо це невимовно страшно, яким би було моє життя зараз, якби, не дай Боже, Івану тоді не пощастило. Що б я зробила з новим покривалом і чорничним пирогом, що б зараз відчувала, яким би був для мене цей день, де була б, про що думала б.

І в мене не було б Саньки… З появою Саньки я якось по-особливому вдячна, що Іван тут. І якось по-особливому боляче, що так багато людей не повернулися до рідних. І так багато Саньок не народилося.

Я можу уявити – лише приблизно – що відчували інші, чекаючи на своїх рідних з Іловайська, але не можу уявити, що вони відчули, коли не дочекалися.

Саме тому мені так важливо приходити в цей день до Стіни пам’яті з квітами. У пам’ять про тих, хто так і не вийшов з Іловайська і назавжди лишився у спекотному серпні 2014 року. І тому, що це могло бути і про нас.

Сьогодні я дивилася, як Іван ходить вздовж стіни пам’яті з автокріслом в руках і щось тихенько розказує малявці, показує на фотографії. Вона ще нічого не розуміє, але розуміємо ми.

Коли Іван повернувся з Іловайська додому, я записала на диктофон всі історії, які він розказував. Тоді я ще не знала, навіщо я це роблю – просто записувала, щоб жодна деталь не забулася і не загубилася. Сьогодні розумію – я записувала для Саньки.

Івану пощастило вийти з Іловайська. Саньці пощастило народитися. А мені пощастило двічі. А дуже багатьом не пощастило. Хтось загинув, хтось втратив близьких і рідних. У цей день варто, хто вірує, помолиться за тих, хто загинув і за тих, кого досі шукають.

Або хоча б просто згадати, що цей день два роки тому був таким самим спекотним і що майже чотири сотні людей не повернулися додому.

Напевне, не обов’язково нести квіти чи ставити свічки (хоча хотілося б бачити сьогодні більше квітів під фотографіями полеглих). Достатньо пам’ятати.

Ну, і таке банальне, але від того не менш цінне розуміння, що треба бути вдячним і любити та цінувати своїх рідних і близьким тут і зараз. Ми ніколи не знаємо…

Читайте також:
Як виглядало пекло. “Іловайський котел” у спогадах бійців

ГПУ завершила унікальну експертизу Іловайської трагедії