Вірші для серпневого читання. Від війни Цілик до риб Жадана

 

Серпень – останній місяць літа, коли дні стають коротшими, ночі довшими й холоднішими, а настрій – усе меланхолійнішим від передчуття того, що скоро надійде незворотна осінь…
У цей час добре пити молоде вино, спостерігати за зорепадами та читати вірші, серпневу підбірку яких пропонує романтична критикеса Тетяна Трофименко.

Оксана Куценко. Лялечки. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016

Оксана-Куценко-Лялечки

♦ Вірші Оксани Куценко зі збірки «Лялечки» ідеально надаються до читання в серпні. Світовідчуття ліричної героїні безпосередньо залежить від зміни пір року, що набувають у художній реальності книжки символічного значення, не надто оригінального у плані змісту, зате цікавого в сенсі втілення.

Весна – традиційний символ пробудження до життя, початку, оновлення – запускає всі емоційні механізми ліричної героїні:

Таким зеленим світло буває лише на початку

Процідженим крізь бузок і старі віконниці

Масним

Із відбитками лисячих лап і дитячих п’ят

Безвітряним

Неоднорідним

Беззахисним і бездонним.

Повітря, вода і світло творять своєрідну тріаду, так чи інакше присутню майже в усіх поезіях. Стрімко вриваючись на піку почуттів у літо, лірична героїня сприймає його як «такий довгий травень»,

…коли його трафік такий щільний

Легені такі наснажені

…і шкіра старого кохання злущується непомітно

І можна любити ще

І жодного шраму

І жодного сліду.

«Нова шкіра» «нечутно з’являється завдяки довгим сутінкам і дощеві», коли доводиться

…у вересні зупинитися

Вигадати увесь цей травень довжиною у літо

Серпень із важким прохромленим серцем.

Серцем-яблуком, збитим рясним дощем.

Початок осені стає входженням у зрілість: «Кожен старіє по-своєму, іноді не відвертаючись Вагомістю в душах, ситістю, любовними крайнощами…»
Це час повноти й мудрості, на якому ще лежить серпанок літньої радості й тепла («очі навчилися впізнавати невидиме, серце вирівняло ходу, і зігрілося горло»), однак неуникність зими накладає відбиток на тональність віршів: «Ніщо так не змінює наших життів, як зими, континентальні, селянські, невибагливо-грубі…»
І хоча лірична героїня переконує себе:  «ще так не скоро той грудень», одвічний страх не пережити зиму втілюється в мантрі «…аби з неї швидше вийти. Аби з неї вийти живцем».

Підкорюючись ритму природи, поезія Оксани Куценко знову і знову проходить повний цикл, попри тривогу й зневіру повертаючи читача на початок – як у заголовковому вірші збірки «Лялечки», внутрішня дія якого триває в часі, коли «щойно минула повінь і оминула війна», «за кілька днів до справді гарячого літа».

Читати неодмінно, якщо вас цікавлять вишукані філософські вірші з нетривіальними образами і трохи – відчуття жінки на порозі осені.

Ірина Цілик. Глибина різкості. – Чернівці : Meridian Czernowitz, 2016

Ірина-Цілик-Глибина-різкості

♦ Як і для Оксани Куценко, ліричний герой віршів якої («він») несподівано для читача не впізнав героїні («її») серед лялечок метеликів, що заповнили їхній будинок, для Ірини Цілик проблема впізнавання й пам’яті також має велику вагу.
Саме тому у збірці «Глибина різкості» так багато родинної історії, а основним прийомом самоусвідомлення є ідентифікація з предками («…лиця із фотокарточок дивляться так уважно очима нашими»), означником якої може стати, наприклад, «сукня прапрабаби», яку приміряє лірична героїня, визнаючи: «…я вдягаю не сукню, вдягаю тяглість болю, характер кепський…».

Власне, усі ці історії про предків можна було б сприймати як приватні сюжети авторки, мало цікаві загалові, якби вона не намагалася щоразу вивести їхній сенс поза вузькі межі, коли і скриня на горищі, і підшивка «Нового мира», і решта речей та подій сприймаються не просто як артефакти (радянського) минулого, а як важливі складові внутрішнього суверенітету особистості, що опиняється під загрозою:

А Люба, знайома письменниця, каже,

її горище лишилось десь там під Луганськом,

на окупованій бойовиками території.

Нестерпно думати, що хтось може

відрити наші секретики, гортати наш новий мір.

Нестерпність є головним відчуттям циклу «В’єтнамки і берці» – центрального у збірці і, очевидно, наразі в житті поетки, чий чоловік, письменник Артем Чех, тривалий час перебував у зоні бойових дій.
Нестерпно жити в режимі «перерахуй на п’ять касок і випий три шоти», відчуваючи постійну провину перед тими, хто зараз на Сході; нестерпно «мати кілька чоловіків», адже в короткі відпустки з фронту «…щораз вертається інший, це ти, здається?»; нестерпно, коли «один п’ятирічний хлопчик зустрів іншого п’ятирічного хлопчика» і вони «міряються» батьками: «Мій тато в Щасті…» «І мій! У Попасній, ясно?!».

Засоби боротьби з нестерпністю, звичайно, вічні: любов і пам’ять. У Києві, місті, де тепер так багато військових і яке дуже добре тямить, як усього сто років тому тут «співали п’яні філософи у брудних шинелях» і «розстрілювали, розстрілювали контрреволюцію з “малоросійськими вусами”», сучасна Ярославна чекає і любить, відбиваючись від організаторів літературних імпрез, що просять читати не про війну, а про любов:

Що про любов… Так все ж про любов кругом.

Цей теплий дощ, ці темні шляхи рядами

і мокрі щоки, і хмари, і полігон

із усіма – й твоїми також – слідами.

Читати неодмінно, якщо вас цікавлять вишукані філософські вірші з нетривіальними образами і трохи – відчуття жінки, яка чекає з війни.

Олена Задорожна. Той, що зумів воскреснути. – Київ : Видавництво Сергія Пантюка, 2015

Олена-Задорожна-Той-що-зумів-воскреснути

♦ Книжка київської журналістки родом із Полтави Олени Задорожної складається з двох частин. Перша – «До» – включає фрагменти збірки, яка так і не побачила світу 2008 року. Друга – «Після» – містить вірші, написані протягом 2014-15 років і становить собою, на думку автора передмови Сергія Пантюка, «нове слово у літературі періоду останньої російсько-української війни».
Ми вже бачили щойно, як війна оприявнюється у ліриці «з цього боку» через переживання жінки, котра чекає коханого вдома. Волонтерка Олена Задорожна намагається говорити з «того боку», відчувши на собі іншу реальність, прикриту порожнім буквосполученням «АТО».

Власне, новизна її слова полягає не так у спробі показати «жінку на війні», яка робить крок у цю традиційно «нефемінну» дійсність (як у вірші «Дівчата зрізають коси…»: «Дівчата не хочуть втрачати, тому подають набої, тому одягають халати і вчаться тримати зброю»).
Думаю, опрацювання цієї теми – справа майбутніх авторів великої епіки. Задорожна ж говорить насамперед про воїна в позагендерному розумінні, воїна, до якого можна звертатися за допомогою короткого займенника «ти»:

…ти ідеш по межі збайдужіло ковтаючи втому
затріщить під ногами вчорашня вже мертва війна
цей безвекторний шлях повертатися знову додому
як трофеї обвуглена пам’ять і воля твоя кам’яна…

Поезія Задорожної шляхетніша, ніж, скажімо, «Вірші з війни» Бориса Гуменюка, який занурює в жах, кров і ненависть, не замислюючись, чи зможе читач звідти вигребти. У ліричних героїв збірки «Той, що зумів воскреснути» є певні риси ідеальних залізних лицарів Ольжича й Теліги; у роздумах поетки – відгомін стоїчної філософії Стуса.
Найдивніше, що тут справді звучать анонсовані в передмові «дзвін шабель і тупіт копит із козацьких пісень та дум» – і звучать цілком автентично, а не в дусі хорових колективів районних будинків культури, яким треба провести захід до річниці початку бойових дій:

застібаєш ніжно на зап’ястках браслети
мочиш чоло одягаєш шкіряний шолом
стрімко круком твориш чорну наругу
і без жалю вмикаєш на повну напругу

Так само обережно поводиться Задорожна з християнською образністю в межовій ситуації життя і смерті:

тільки б пройти не упасти і не втонути
перепливаючи чорне глибоке плесо
шкода
що лиш тільки один умів ходити по воді
шкода
що тільки одному вдалося воскреснути.

У поетичному світі збірки опинитися «на тому боці» насправді означає потрапити в єдину реальність, наділену сенсом, на противагу всьому, що було «До»: «Її ранок щодня банальний — чашка кави і телешоу. Її день — відеокліп крізь примружені очі. Стрічка френдів — людей потік» тощо.
Тоді ліричні герої не могли дати відповіді на ключове питання поезії (чи віри?) «а що воно значить те слово коли його курс обвалився і знецінився мовець», і приступають до нього лише зараз, прохаючи невидимого співбесідника: «Зашифруй мені Слово»:

Обнули. Розчини. Покриши.
І вдихнувши на повну скажи:
А чи було все прожите
Бодай чогось варте?

Читати неодмінно, якщо вас цікавлять вишукані філософські вірші з нетривіальними образами і трохи – відчуття жінки, яка бачила війну.

Іван Верніш. Прогулянка довкола пивоварні / З чеської переклали Ірина Забіяка та Олег Коцарев. – Київ : Люта справа, 2016

Іван-Верніш-Прогулянка-довкола-пивоварні

♦ Геть інакше поводиться з поетичним словом чеський поет, якого перекладачі Олег Коцарев та Ірина Забіяка пропонують, з огляду на вік і генерацію, називати шістдесятником, зазначаючи, утім, що «наших шістдесятників він нагадує мало».

У віршах із різних збірок різних років Іван Верніш експериментує з формою та лексикою, перемикаючи стильові регістри від ніжно‑ліричних до свідомо епатажних.
Він створює символічні архітектурні форми, досить готичні: такі собі літозамок («…портретом літозамку є дім у землі порослій. Вовчиці гарчать на мене й на мого поні з довгою шерстю») та зимозамок («…це посеред поля, а в лісі водяться дикі кішки, на сходах там статуї, а їх статеві органи обвиті лопухами…»).

Химерні замки – із садами, верандами, стайнями – немов виринають із фантасмагоричних снів. Вони населені дивовижними тваринами та жінками з красивими іменами – Барбара, Гелена, Мавруха.
Жінки, як і тварини, не надто реальні, вони теж існують у просторі сну-як-замку («й уві сні, який був Барбариним домом, я цілував Барбару на заскленій веранді»), а поза ним зникають («не цілував я Барбару на заскленій веранді, і книга, яку гортав, це був бестіарій…»), так що взагалі стає незрозуміло, хто кого цілував: «ти відкрила мені сад свого цілування, так, наче я був дівчиною, а ти хлопцем звідти».

Здається, що пристаркуватий панк просинається в Вернішеві власне в момент пробудження від казкового сну – і тоді він починає дуріти й епатувати, раптово усвідомивши: «…тепер я старий чоловік хворий непридатний для пристрастей… утримую продавця морозива провідую чужих людей а гроші дістаю у спосіб про який краще не казати».
У цьому псевдо-реальному світі зникають жінки з красивими іменами, хоча в цілому нічого не змінюється, «лиш курви молодіють Не вистачає старих добрих курв». Щодо прогнозів, то вони в чеського шістдесятника цілком оптимістичні:

– Що буде далі?
– 
Скоріш за се те, що вже було

– А що, власне, було?
– 
Те, що ти можеш згадати

Те, що ти можеш згадати,
Буде далі. 

Читати неодмінно, якщо вас цікавлять вишукані філософські вірші з нетривіальними образами і трохи – відчуття чоловіка, який раптово прокинувся.

Сергій Жадан. Пливи рибо пливи / Намалювала Христина Лукащук. – Чернівці : Чорні вівці, 2016

Сергій-Жадан-Пливи-рибо-пливи

♦ Звісно, знайомитися з сучасною поезією інших народів – дуже корисно й повчально, але слід зазначити, що нас, заґартованих сучукрлітом, вразити доволі важко. Узяти хоча б Сергія Жадана, чия лірика останніх років усе більше нагадує тексти, створені генератором випадкових фраз із попереднього доробку.
На сьогодні прізвище Жадан, як влучно підмітив письменник Олег Шинкаренко, – високодохідний комерційний бренд, під яким можна продати все, що завгодно. Переконайтеся самі: зовсім нещодавно молоде дитяче видавництво з Чернівців «Чорні вівці» створило вишуканий арт-бук, текстову частину якого складає… одненький вірш Сергія Жадана «Пливи, рибо, пливи».

Звісно, літературознавець, який уперше бере в руки таку книжку, переживає легкий когнітивний дисонанс, не звиклий писати про текст, де так мало букв. Утім, немає нічого неможливого для людини з інтелектом. Доклавши мінімальних зусиль, будь‑кому, тим більше заґартованому сучукрлітом критику, удасться зрозуміти, що всіма нами знана й люблена «Риба…» у виданні «Чорних вівців» набуває направду нового звучання!Адресований дитячій аудиторії, цей вірш відкриває маленьким читачам істинні сенси буття, зашифровані у слові та малюнку.

На перших сторінках арт-буку ми бачимо зображення жінки з бюстом, головою, руками й ногами, прикріпленими до веретеноподібного візерунка у формі риби, завдяки чому малята можуть поглибити свої знання з анатомії. Пізнавальна важливість ситуації підкреслюється рядками «пливи, рибо, пливи – ось твої острови, ось твоя трава, ось твоя стернова».
Отож, існування легких наркотиків стає наступним відкриттям, що його роблять юні читачі, проваджені мудрим вчителем Жаданом, який добре знає: рано чи пізно кожен зіткнеться з травою як феноменом буття…

Магічний вплив трави виявляється в тому, що стернова (за словником – рульовий привід) починає розмовляти! Наділена надприродними можливостями, вона також робить інші чудовні речі: «править твій маршрут, шиє тобі парашут, пасе тебе в глибині при своєму стерні».
Останні слова ніби натякають дітям, що людина в сучасному суспільстві позбавлена індивідуальної свободи, адже завжди перебуває під пильним, хоч і непомітним наглядом певного стерна… Ну або просто неприємних людей.

Влучний повтор на 9-й сторінці фрази про те, що стернова «промовляє слова», безпосередньо пов’язаний із ілюстрацією. Образ розкішної дупи на тлі зіркового неба може бути витлумачений подвійно: як адресат повідомлення або як його автор.

Жадан-риба

Жадан-риба-дупа

Розуміючи, наскільки складно сприймати екзистенційні істини у стані зміненої свідомості, стернова намагається увібрати їх у гранично лаконічну форму: «це ось – мої сни, це – рибальські човни, це – ніч, це течія, це – смерть, певно, моя».

До самого завершення вірша авторові вдається зберігати напружену афористичність, що давно стала його поетичною фішкою («життя – тиша й сміх, його стане на всіх»), та продукувати свіжі, небанальні рими, які западають у саме серце («лети – мости», «слова – дива», «кохай – хай», «всього – твого» та багато інших).

Поза сумнівом, юним читачам важко буде відірватися від цієї захопливої книжки. Ми ж усі з нетерпінням чекатимемо, коли нарешті з’явиться новий продукт з іменем Сергія Жадана на палітурці, обгортці,  вакуумній упаковці, фользі…

Читати неодмінно, якщо вас цікавлять вишукані філософські вірші з нетривіальними образами і трохи – відчуття риби, із якою говорить стернова.

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
5 уроків оптимізму в літературі. Книжковий огляд липня

Літо, мороки, борги і постфашизм: 5 новинок української чоловічої прози

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна