Що замість жіночого роману?

У сучасній українській літературі є історична проза та є технотрилери. Є фантастика та є мариністика. Є детективи та є кіберпанк.
Не склалося в сучукрліті тільки з жіночим романом – принаймні таким, аби його могла читати пересічна жінка без психічних відхилень і з мінімальним естетичним смаком… Неодноразово доводилося чути від наших письменниць, що жіночий роман – це фу, дешеве чтиво, яке експлуатує найпримітивніші інстинкти, зловживає сексуальними сценами й показує банальну історію Попелюшки, цілковито чужу нашій ментальності. Що ж вони пропонують натомість – з’ясовує для “Новинарні“ спостережлива критикеса Тетяна Трофименко.

Аньєс Мартен-Люган. Щасливі люди читають книжки і п’ють каву / переклад з фр. Леоніда Кононовича. – Львів : ВСЛ, 2016

Фото з групи “Зараз я читаю” у VK

♦ Візьмімо для початку першу-ліпшу перекладну книжку, написану жінкою й розраховану на жіночу аудиторію. Ім’я французької письменниці Аньєс Мартен-Люган українському читачеві невідоме. Психолог за фахом, вона написала своїх “Щасливих людей…” (не плутати зі “Щасливими голими…”!), коли народила сина і стала домогосподаркою.
Твір не брали до друку, тож жінка власним коштом опублікувала його на Амазоні, а вже після того, як він здобув популярність, авторку “визнали” французькі видавництва, почали з’являтися переклади.

Історія, яку розповідає Мартен-Люган, проста й трагічна водночас. Головна героїня Діана втрачає чоловіка й дочку в автомобільній аварії. Вона не може здолати депресію, тож вирішує переїхати… до Ірландії, тицьнувши навмання пальцем у карту. Маленьке містечко під назвою Малрані подарує жінці нові зустрічі і – ви правильно здогадалися! – нове кохання, котре, звісно, не буде безхмарним.
Діані, котра ще сама не виборсалася з тенет минулого, доведеться “достукуватися” до дивакуватого Едварда, травмованого попередніми стосунками, і навіть боротися за нього з іншою жінкою! Утім, як би не склалося, у неї лишається улюблена справа: Діані належить літературна кав’ярня “Щасливі люди” у Парижі.

Звісно, роман можна прочитати за вечір – і це буде хороший вечір. У тексті французької письменниці немає нічого зайвого й нічого надмірного, попри те, що трагедію жінки й матері не назвеш пересічним досвідом. Вам нестерпно, коли болить Діані, але ви почуваєтесь сильнішими, коли вона зрештою знаходить у собі сили жити далі.

Не псує тексту навіть дуже український переклад Леоніда Кононовича з неймовірно українськими фразами на кшталт “на терасі я заповзялася несамовито смоктати цигарку” чи “втома дедалі дужче накладала на нього карб”.

Читати неодмінно, якщо вам подобаються красиві історії про життя й кохання; завжди мріяли потрапити до Ірландії або відкрити літературну кав’ярню в Парижі; не шукаєте в літературі трешу, жахів і “расчлєньонкі”.

Марія Хімич. Байстрючка. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2016

Фото з групи “Зараз я читаю” у VK

♦ Хай там що пишуть французькі домогосподарки, українські письменниці не можуть іти їхнім шляхом. Логічно побудований сюжет, обмежена кількість персонажів, жодних брутальних сцен, поміркована сентиментальність і спроба показати соціально адаптовану жінку?
Ні, не чули! Тільки інцест, ранній секс, самогубства, вбивства, зрада, заздрість, чорна магія, хардкор і hot porno (не плутати з “Saint Porno”).

Лауреатка премії імені Олеся Гончара Марія Хімич у своєму романі “Байстрючка” пропонує вам майже весь наведений вище набір образів і мотивів, котрі, боюся, змусили класика перевертатися в труні: не через те, що мають велику викривальну силу, а через топорність виконання.

Уже на першій сторінці роману одна з головних героїнь Ксенька дізнається, що насправді вона – не Коляда, а Писька. Звісно, таке відкриття кого хочеш шокує, тож Ксенька вирушає з рідного міста Задрипинська до містечка Д. на пошуки родини свого покійного батька.
Далі слідкуйте за руками: у результаті пошуків дівчина знайомиться з Марком, який виявляється її братом, сином Назара Письки від чорної чаклунки, за сумісництвом – продавщиці Зіни, котра причарувала Назара, наколотивши “в чайній заварці власні місячні виділення”, а потім довела його до інфаркту за те, що він зраджував їй із Вітою, яка вирішила вийти заміж за Павла, чий неповносправний син Валерик любить Настуню, коханку вчителя танців, котра одного дня несподівано зникає, і тільки спільні зусилля Ксеньки, Марка та Варварки, дочки Віти від Геника-алкоголіка, і її хлопця Максима, котрий не знає, що в нього є син, якого народила Олеся, чиї листи ховають від нього мати й бабця, дають можливість розкрити жахливий злочин, а також усі дізнаються, що насправді батьком Марка був не Писька, а ветеринар Ярослав, який після Афгану часто перебував у “припадочному стані”, коли його “огортав слиз і морок” і він “відчував себе дуже самотнім, у чорній дірці безвиході”, тому зраджував із Зіною своїй дружині Наталці…

Вам уже достатньо? А це ж іще далеко не всі персонажі, чиї життєві історії з безліччю бридких і натуралістичних подробиць вивалює на беззахисного читача Марія Хімич! Очевидно, саме в такий спосіб авторка розуміє поняття психологізму. Нагромадження подій за майже відсутньої фабули могло би зробити це чтиво зовсім нестерпним, якби не феєричний стиль, котрий не дає засумувати (особливо прекрасна авторка у любовних сценах: “Коли його побачила вперше, моє серце різко опустилося вниз, торкнулося матки, і так само рвучко підскочило доверху та забилося в горлі іграшкою «ой-йо»” тощо).

Читати неодмінно, якщо ви хочете-таки довідатися, у який спосіб Зіна задовольняла Ярослава, а також чому Віта відмовила Павлові; завжди вважали, що любовний роман – це збірник брудних пліток; у Задрипинську більше нічого почитати.

Христина Лукащук. Любов практична. – Чернівці : Книги ХХІ, 2016

Фото Litcentr

♦ Думаю, усі ці емоції, потрясіння і схильність до збочень персонажів української жіночої прози зумовлені тисячоліттями страждань і поневолення нашого народу. А чим же ще можна пояснити таку феноменальну здатність створити трагедію на рівному місці або текст на 150 сторінок без сюжету?.. От і героїня роману Христини Лукащук (очевидно, її alter ego на ім’я Христина) карається, мучиться, але не кається, переживаючи роман із одруженим чоловіком, що триває вже 8 років і ніяк не може добігти кінця, адже її обранець такий лантух належить до архетипу Аполлона, тому не може зробити вибір.

Про архетип Аполлона героїня вичитала в книжці “Боги в кожному чоловікові”. Узагалі вона багато читає – Кастанеда, Тайша Абеляр, Берт Хеллінгер, – адже все-таки мешкає не в Задрипинську, а в старовинному й прекрасному місті Лева. Тож не дивно, що езотерика й філософія в її голові змішуються з протестом проти традиційних моральних і релігійних норм, але так і не допомагають “відпустити ситуацію” або принаймні виставити чувака за двері.

Помітьте: стартова ситуація дає нам усе необхідне для нормального сучасного жіночого роману. Христина молода, освічена, має доньку-підлітка, мало того, вона придбала кількасот квадратних метрів у центрі Львова й відкрила там галерею!
Будь-яка іноземна авторка негайно би з цього скористалася, динамізувавши сюжет появою а) іншого чоловіка в житті героїні; б) ситуацією вибору; г) неприємностями з дочкою; д) неприємностями з галереєю тощо. Далі – як піде: можна вибрати нового чоловіка, який покаже себе з кращого боку в скрутній ситуації. Можна лишитися самій і реалізуватися професійно в галереї. Можна… та ні, ми ж говоримо про сучасну українську літературу!

А українська письменниця ніколи не піде таким примітивним шляхом, тож у романі Христини Лукащук урешті-решт… не відбувається нічого. Нічого, окрім млявих самокопань героїні, яка так і не знаходить себе. І ми, звісно, їй співчуваємо, але якось так… мляво, адже зрозуміло, що стан перманентного страждання – найоптимальніший для неї стан.

Читати неодмінно, якщо любите вислови на кшталт “мій прутень під ранок волав”; львівський антураж; роздуми про сенс життя; безсюжетні твори.

Оксана Луцишина. Любовне життя. – Львів : ВСЛ, 2015

Фото “Видавництво Старого Лева”

♦ Тему страждання як сенсу життя осмислює й Оксана Луцишина у своєму романі “Любовне життя”, який зі стилістичного погляду стоїть на порядок вище згаданих вище текстів, але в ідейному не набагато їх перевершує, попри те, що збірка короткої прози “Не червоніючи” 2007-го року давала підстави сподіватися на ґрунтовне й глибоке осмислення місця жінки в сучасному суспільстві.

Наприкінці книжки авторка подає певний ключ для прочитання свого тексту, згідно з яким образи персонажів слід тлумачити в контексті символіки карт Таро. Утім, якщо відразу не зазирнути на останні сторінки, ці інтертекстуальні паралелі можуть і не спасти на думку, адже на позір вся історія видається (нарешті! нарешті?) звичайним жіночим романом.
Дві подруги-українки в далекій Америці переживають любовні драми, і якщо “простіша” з них – Інга, від якої коханець‑спортсмен буквально втік, розштовхуючи пасажирів в аеропорту, – швидко втішається в обіймах іншого, то Йора переживає все значно складніше. Окрім депресії, вона дістає ще якусь загадкову хворобу, бачить загадкові сни й зациклюється на ідеї смерті.

Реальне соціальне життя присутнє в романі лише настільки, аби показати, як Йора поступово опиняється перед перспективою самогубства: втрата роботи, страховок, можливості сплачувати за житло.
Ні, героїня не гине, але не тому, що мобілізує внутрішні зусилля й ставить перед собою мету. Стовідсоткова істеричка, Йора керується виключно імпульсами та потягами, а не здоровим глуздом: зустрічає Себастьяна, закохується в нього, має секс, ревнує до інших коханок, страждає, хворіє; іде на співбесіду (не тому, що хоче знайти нову роботу чи цікаву справу, а тому, що треба якось жити), знайомиться в кав’ярні з Тріппом, вирушає до його офісу, з подивом виявляє, що він сподівався на секс, тікає; зустрічає водія евакуатора, їде до нього додому, має секс; знайомиться з його другом, має секс…
Керівництво наприкінці книжки підказує нам, що в такий спосіб Йора – “дурень” – рятується від Себастьяна – “диявола” – та його згубного любовного впливу, але в реальному житті я би такого своїй подрузі не порадила.

Якщо врахувати, що Оксані Луцишиній спеціально залежало на тому, аби її текст не сприйняли як банальний любовний роман, а лише як герметичну структуру, засновану на містичній традиції, мети було досягнуто. З іншого боку, домогосподарки теж не будуть розчаровані: Себастьян своє дістане!

Читати неодмінно, якщо ви любите наділяти тексти глибинними сенсами, навіть якщо здається, ніби їх там немає; живете емоціями та стражданнями; ніяк не можете забути того гада; водії евакуаторів – такі сексі…

Люко Дашвар. ПоКров. – Харків : КСД, 2015

Фото з групи “Зараз я читаю” у VK

♦ Треба сказати, що названі вище авторки буквально наступають на п’яти письменниці, котра в сучукрліті традиційно тримала першість щодо страждання, трагедій, драм, розбитих сердець, зрад, помст і істерик. Тим більш дивно, що законодавиця цієї моди в жіночій прозі Люко Дашвар у своєму найсвіжішому романі “ПоКров” несподівано постає виваженішою і в плані мови (навіть фірмове “стиць” ужито лише один раз), і в плані відсутності фізіологічних подробиць та натуралізму, і навіть у плані сюжетобудування.
Щоправда, відповідей на виклики, які ставить перед українською жінкою сучасне життя, ми тут також не знайдемо, адже “Покров” – це суміш історичного, любовного та детективного-містичного роману. У цей жанр люблять тікати від актуальних проблем українські письменники, апологети родинних саг і віковічних страждань нашого народу.

В основі сюжету – доля нащадків козацького хорунжого Яреми Дороша, котрий свого часу вчинив адюльтер із юною красунею Перпетуєю, яка вже після його смерті народила дитину. Ображена дружина проклинає рід Дорошів до сьомого коліна, однак Перпетуя, котру життя закидає з Чернігівщини аж до Канади, завдає контрудару. За її заповітом, прокляття може бути зняте, якщо нащадки обох гілок роду Яреми народять  у вінчаному шлюбі спадкоємця. Для більшого азарту бабця Перпетуя пропонує також бонус: зібрану ціною тяжких нестатків скриню з золотом. Особливого драйву надає квесту те, що його переможці не мають бути родичами!

Основних гравців у романі троє: Мар’яна, яка належить до роду Дорошів, але не знає про це; Хотинський, який про це знає, і полює за золотом; Ярко, який нічого не знає, але є Мар’яниним кузеном – чи хто там вони в сьомому коліні… Звісно, у маленькому Києві Мар’яна не може не зустріти Ярка й не закохатися в нього, а отже, подолати прокляття стає значно складніше! Є ще, правда, запасний варіант: помолитися до всіх 126-ти колін роду Дорошів, але це дуже складно з погляду дослідження генеалогії, тому персонажі йдуть іншим шляхом.

У “ПоКрові” багато чудесних збігів, що цілком відповідає жанру, і традиційної для Люко Дашвар повчальності. Сучасне життя “пристебнуте” до роману суто механічно й не впливає на досягнення головної мети (скажімо, на Майдані головна героїня знайомиться з Ярком, а наприкінці роману він уже стає воїном “Азову”). Головний же меседж прозорий: ідіть за коханням, а не за вигодою, і буде вам щастя!

Читати неодмінно, якщо любите казки про кохання та пошук скарбів; є фанатами Люко Дашвар; вірите, що одного дня, зовсім випадково…

 Автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
5 книжкових новинок, які треба не забути прочитати після Арсеналу

Березневі гіди по нових книжках, які варто прочитати любителям еротики