“Візьми і не зроби”. Що криється за дірявими наметами Широкого Лану

НП з мобілізованими на полігоні Широкий Лан: “голі-босі”, без їжі й води, по литки в багні в наметах, де на 20 ліжок – втричі більше тих, хто ці ліжка “охороняє”; воші в матрацах, півтора місяці без лазні. Результат – марш протесту до військового прокурора, всеукраїнський ґвалт у ЗМІ й інтернеті, миття в лазні, гарячий обід, кримінальне розслідування й приїзд НГШ, ще раз і ще раз ґвалт у ЗМІ й інтернеті.

“Зрада”? Виходить, що так. Але чи все так однозначно зі скандалом на Ширлані? Чи солдати є бездієвою “худобою”, щоб УНІАН говорив про їх “утримання” у своїх заголовках жирним шрифтом? Чому цей ексцес стався не колись, а саме перед наступною чергою мобілізації?
Про це я вирішив написати розлогий текст. А почав зі спогаду про умови “утримання” в 2014 році.

Автор: Дмитро Лиховій
старший лейтенант запасу, мобілізований у першій черзі (березень 2014-2015,
заступник командира зрабатр по роботі з особовим складом)

Як це було з самого початку,
або “Бери, бери, все бери, що бачиш!”

Рання весна 2014-го. Вечір. Холодно. Дощ. Ліс. Виїхавши о сьомій ранку, з численними зупинками й поламками машин ми таки доїхали до місця свого блокпосту неподалік російського кордону. Мобільний не ловить. Електрики нуль. Обираємо місце й поміж дерев навмання напинаємо 20-місний армійський намет. Якось ночуємо, зігрівшись багаттям і 100 грамами.
Слово “зрада” тоді ще не було мейнстрімом у вербальній оцінці того, що відбувається – засинаючи, я думав, що це просто капець і гори воно все вогнем, особливо ті, хто нас сюди мобілізував і розподілив.

Але був наступний ранок, визирнуло сонце, з’явилося покриття на мобілці. Ми капітально натягнули намет, підстібнули всередині утеплювач і відбілювач, ззовні – підгорнули стінки високим ґрунтовим бар’єром, прокопали канавки для відведення дощової води.
Встановили дві буржуйки, нарубали дрів. На соляру виміняли в сусідньому селі дощок і цвяхів, домовилися із власником бензопили. Зробили стіл усередину й стіл із лавками назовні. Завалили пару сосен, нарізали вудлищ ліщини – забабахали тент, накривши його брезентом і масксіткою. Поклали трохи дощок на долівку, встановили рівно ліжка.

Фото: Дмитро Лиховій

Уже до обіду буржуйки гугоніли, як казав про цей звук вусатий водій Зіненко з Чорнобая. Малий контрач Стороженко зготував картоплі з тушняком. Головний сержант Орел, фермер із Кіптів (чи Коптєй, як він казав) склепав собі персональну прикроватну тумбу, а командирові – цілу етажерку.

До вечора біля намету вже стояли два умивальники з дзеркалом і полицями. Ще через день за наметом спорудили нашу власну душову кабіну, використавши чорний поліетилен і металевий куб, навмисно для цієї мети привезені з собою з бригади. Воду на гарячий душ, щоб швидше, гріли паяльною лампою. Підвезли казенний генератор – зарядили батареї.

Ще через два дні з іншого боку викопали погріб для провізії й консервації, поруч облаштували грядку із зеленою цибулею. Із підвезеного волонтерами м’яса й капусти Сторож зготував такий борщ, що Джеймі Олівер вдавився б від заздрощів.

Тушонка, цибуля, вермішель, картопля – в нас було ледь не по мішку харчів на кожного з 16 людей у наметі. Командир батареї Федорчук як чоловік не те щоб жадібний, але домовитий, тягнув із ППД на бойове чергування все, що міг.

“Бери, бери, все бери, що бачиш. І піди ще на кухню по мішок пшона і ще пару банок сала, я договорився! Як це нашо? Там разберьомся!” – кричав він у гарячці, намагаючись запакувати в кузови напівмертвих ЗіЛів та “Уралів” разом з особовим складом максимальну кількість продуктів, всього можливого інструменту й реманенту, кабелів, ліжок, матраців, ковдр, коробів, бочок, тазиків.

На тому першому “БеЧе”, звісно, вистачало також і багато лаж, свинства, тупості. Але в наметі було сухо та навіть жарко (другу буржуйку потім уже не розпалювали). Хто хотів – був помитий і попраний. Ситі були всі, ну а що дехто занадто випимши – то ж таке, глобальна проблема всіх ЗСУ.
Та принаймні командир БТГр підполковник на прізвисько Олень облаштування намету нашої “зенітки” хвалив найбільше.

Невдовзі Олень загине в бою під Волновахою й отримає Богдана Хмельницького ІІІ ступеня посмертно. Підрозділ зимуватиме під тією ж Волновахою, дуже далеко від рідного Гончарівського, але принцип самозабезпечення збережеться. Уже не в наметах, а в бліндажах.
Якщо хочеш жити-служити в теплі, ситості та комфорті, максимально можливому в даній дислокації – покладайся передусім на себе, свого головного сержанта і хазяйські звички ротного.
Якщо сержант і ротний поклали на забезпечення прибори – смикай їх, смикай вище начальство, волонтерів, пиши рапорти. Але передусім – облаштовуй місце своєї служби самотужки. Бо ти забезпечуєш не картинку для преси (“босі/голодні”), а власний комфорт.

Що сталося на Ширлані з 53 омбр

Це я згадую, коли читаю й дивлюся репортажі про митарства військових із 53-ї окремої механізованої бригади, перекинутих із Дніпропетровщини на Миколаївщину.
Як повідомляв УНІАН, 8 лютого “майже півсотні бійців 53-ї бригади залишили полігон Широкий Лан через жахливі умови утримання” і вирушили пішки вирушили пішки до Миколаєва, “щоб поскаржитись військовому прокурору на своє нелюдське існування”.

Марш 46 армійців 53-ї бригади на Миколаїв. Фото: УНІАН

Скандал став всеукраїнським, ще коли “ходаки” не пройшли й третини шляху. Область організувала автобус і перейняла 46 голодних і брудних вояків на середині маршруту. Протестувальників завезли в ОДА на зустріч із командуванням, військовим прокурором та журналістами, пообіцяли все виправити, всіх помити й нагодувати. Уже наступного дня на Ширлані була їжа й лазня. А сьогодні там мав бути начальник ГШ Віктор Муженко, який дбає про позитивний імідж з такими трудами відроджуваної армії.

Серед нарікань озвучувалися такі:

• На Ширлані немає світла, питної води, дрів.
  Військовослужбовці сплять в дірявих наметах, практично на снігу, з їжі – тільки сухий пайок.
• Військовим бракує ліжок у наметах.
  Дехто востаннє мився ще 25 грудня, адже і в таборі на Дніпропетровщині були неприйнятні умови служби, брак дрів, не працювала лазня.
• У деяких бійців матраци з вошами, ліки – прострочені. При цьому волонтерську допомогу з території бригади вивозять машинами.
• Лікарі нічого не лікують, у шпиталь потрапити – проблема.
• Комбриг за непокору погрожує розправою з боку розвідки, багатьох невдоволених уже побили. Комбатові теж байдуже, бо він мобілізований, як і його підлеглі, і через лічені тижні звільниться в запас.
• Рапорти вищому командуванню не проходять. Бійці неодноразово зверталися зі скаргами, однак належної реакції не було, у зв’язку з чим вони й прийняли рішення пішки піти в прокуратуру.

Хвилю розігнав відомий журналіст-розслідувач Дмитро Гнап, який написав у “Фейсбуці”: “Пекла ситуації додає те, що в минулому випуску “Слідства.Інфо” ми показали репортаж про перебування цієї 53-ї бригади на полігоні в Черкаському (Дніпропетровська обл.). Умови там були жахливі: в наметах вода по литки, дрів нема, їжі нема, волонтерська допомога розкрадена. Вже на наступний день командування бригади подзвонило, вибачилось і сказало, що бійців переводять на інший полігон. “Все гаразд, мовляв, не хвилюйтесь!” – “Куди ви їх переводите?” – “На Широкий Лан, Миколаївська область, там нормальний полігон”. Ну хіба не покидьки?
Подивитись це пекло на відео можна тут“.

Фото з ФБ Дмитра Гнапа й відеоряду на hromadske.tv

Пояснення і розслідування

Як розповів офіцер прес-служби Генштабу ЗСУ Антон Миронович, “53-тя бригада — це одна з тих бригад, була сформована вже під час агресії з боку Росії… І це вже не перший випадок, коли під час передислокації великих підрозділів виникають проблеми, зокрема, в облаштуванні побутових умов”.

“Нормальні побутові умови кожного військовослужбовця — це один з пріоритетів. Але тут же я хочу наголосити на тому, що це відбувалося в рамках переміщення підрозділу, в рамках передислокації великих підрозділів, і те, що заявляли солдати, що вони жили в зоні проведення АТО краще, — це безперечно, пройшов певний час, і вони собі їх створили”, – зазначив Миронович.

Речник Генштабу Владислав Селезньов повідомив каналу “112 Україна”, що на полігоні Широкий Лан буде проведена службова перевірка. Одразу після того, як спалахнув скандал, туди виїхали представники військової служби правопорядку ЗСУ та представники оперативного командування “Схід”.
“Посадову особу, з вини якої сталася така ситуація, буде притягнуто до кримінальної відповідальності”, – заявив Селезньов.

Уповноважена Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська також доручила перевірити реальний стан розміщення і забезпечення бійців 53-ї бригади на Широкому Лані.

Розслідування веде військова прокуратура Південного регіону України. Її прес-служба вчора так повідомляла своє бачення проблеми в офіційному повідомленні: “Люди в погонах (з 53 омбр), за їх словами, втратили надію на те, що командування вирішить зазначені проблеми, і пішли до прокурора. Дізнавшись про це, заметушилися командири та чиновники, і автобус знайшли, і людей нагодували”.

За заявою військовослужбовців про їх неналежне забезпечення соціально-побутовими умовами та продовольством, військова прокуратура Миколаївського гарнізону внесла відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками кримінального злочину, передбаченого ч. 3 ст. 426-1 КК України (“перевищення військовою посадовою особою влади або службових повноважень, що спричинило тяжкі наслідки”).
Відповідно, винним загрожує від 5 до 9 років позбавлення волі.

“У рамках кримінального провадження проведені першочергові слідчі дії. Опитано близько 30 військовослужбовців та командирів військової частини, оглянуто місце події. Під час проведення слідчих дій встановлено, що 3-й батальйон 53-ї бригади був передислокований на Широколанівський полігон з Дніпропетровської області чотири дні тому. Тилові служби не встигли організувати прийом і розміщення особового складу відповідно до вимог статуту, а командири на місці не вжили заходів щодо створення нормальних побутових умов для людей”, – зазначено в учорашньому повідомленні прокуратури Південного регіону.

Скандальні питання

Ця подія набула всеукраїнського звучання і стала однією з провідних тем ЗМІ.
Аналізуючи її, маємо звернути увагу на такі аспекти:

• доцільний резонанс (чи відповідає подія масштабам того розголосу, який вона отримала);
• показовість (чи подія типовою для всіх Збройних сил України, чи обставини склалися таким чином лише в одному військовому підрозділі чи кількох з’єднаннях);
• час події (чи це випадковий бунт, чи викид відбувся в рамках певної інформаційної кампанії і потрібно шукати “кому вигідно”).

Щодо часу, то інформаційний вибух та, власне, сам демарш у 53 омбр виглядають дещо підозрілими в контексті сьомої черги мобілізації, яка має початися вже невдовзі.
Її обсяги будуть меншими, ніж у попередніх хвиль, але “підгорання” емоцій з цього приводу вже почалося.

Можна згадати, що трохи більш як рік тому, коли так само після тривалої перерви готувався новий призов резервістів, у ЗМІ й інтернеті теж випливло предостатньо вкидань з приводу “голої-босої” армії.

Аргументи вмикаються різні: годі вмирати за той Донбас, геть “могилізацію”; от коли буде оголошено воєнний стан, а не АТО, тоді й повоюємо; поки що хай син Порошенка воює, менти або інші силовики, тільки не пересічні військовозобов’язані з запасу. Суть цих вихлопів одна: зірвати планову мобілізацію, послабити Збройні сили України, створити в армії нездорову атмосферу серед військових, які відслужили свій рік і чекають звільнення.

Читайте також:
Артем Чех: Чому я підтримую чергову мобілізацію

До деструктиву приєднуються і народні депутати: Верховна Рада, яка вже вдруге провалює законопроект про створення Єдиного державного реєстру військовозобов’язаних, зберігаючи тим самим поживне підґрунтя для корупції при наборі рекрутів.

Проблеми є, і винні мають відповісти

Відповідаючи ж на запитання щодо доцільності розголосу НП на Ширлані, слід визнати: якщо принаймні половина скарг відповідають дійсності, доводиться говорити про великі проблеми в організації служби в конкретній 53-й бригаді, і про це потрібно говорити, розслідувати та карати винних.

І одна справа – коли ситуацію можна виправити рапортом вищому командуванню, а інша – коли, як цитує одного з бійців 53-ї Дмитро Гнап, “рапорта не проходят, рвут при тебе… Комбат орет – звоните куда хотите, мне по*уй, я на дембель. Все говорят одно: верните на передовую, там хоть есть за что умирать”.

Інша річ, що, як ми вже говорили вище, порядок у конкретному підрозділі ЗСУ “на периферії”, і не тільки там, залежить передусім від безпосереднього командира і його сумлінності, а також від сумлінності й бажання самих підлеглих.

Коли говориться про те, що скарги “нагору” надсилалися, але реакції не було, і тому півсотні невдоволених (а це, зауважмо, дуже невелика частка бригади) на четвертий день по прибуттю на Ширлан влаштували скандальний “марш у прокуратуру”, то потрібно з’ясувати: як саме виглядали ці скарги, кому вони спрямовувалися, хто їх гальмував і скільки днів минуло після подання скарги (рапорту)?

Наразі, як видно, йдеться про скарги волонтерам, а також про сюжет на “Громадському ТБ” зі змалюванням поганих умов служби на Дніпропетровщині, після виходу якого вояків 53 омбр перекинули на “кращий” полігон, він виявився гіршим, і 46 чоловіків досить скоро вдалися до публічної демонстрації обурення.

Хто винен? І сюжети по ТБ, і допис Гнапа у “Фейсбуці” впав на добре угноєний ґрунт “всеукраїнської зради”. В інтернеті ці заголовки найбільш клікабельні, у ФБ – найбільш коментовані.
Коментатори отримали привід знову вимагають посадити на палю шоколадного Вальцмана й розстріляти Муженка, не кажучи вже про четвертування інших генералів з Генштабу.

Так. Скарги на брак гарячої їжі, води й дрів після передислокації виглядають справді серйозно (і командування має за це відповісти). Однак про те, що Широкий Лан – велика діра з умовами, далекими від курортних, відомо давно. Як і те, що на цьому полігоні жити доводиться не в 4-зіркових готелях за системою “все включено”. І що після відлиги на полі по литки багнюки.

Було б бажання…

Хто мав у першу чергу подбати про забезпечення кращих умов підрозділу під час його передислокації?
У першу чергу – самі солдати та їх безпосередні командири, починаючи від сержанта й молодшого лейтенанта. Пам’ятаймо: “Бери, бери, все бери, що бачиш. І піди ще на кухню…”

У заголовках УНІАН та інших поважних медіа читаємо: “жахливі умови утримання військовослужбовців 53-ї…” Однак, даруйте, чи військові – це худоба або в’язні, щоб говорити про умови їх утримування?

Дірявий намет можна зашити і власноруч, було б бажання. Як і нарубати дрів у сусідній посадці. Вичерпати воду з-під ліжок, обгорнути намет землею, зробити дренаж, прокопати канави й відвести воду, розтопити піч, розігріти тушняк із картоплею, привезені з собою.
Іншу ж частину роти – відправити по воду й товкти пику тому, хто винен у нестачі води.

Звісно, умови на місці можуть бути різними. Інколи стіна залізобетонна. Але відзначу тут такі нюанси.

Нині військовий на найнижчій посаді отримує зарплатню 7 тисяч гривень, тоді як у 2014-2015-му – близько 2 тисяч.
І з цих 7 тисяч при бажанні можна було б відстібнути щось для забезпечення власного комфорту, не кажучи вже про багаж, привезений із пункту постійної дислокації.
Так, в ідеалі держава мала б забезпечити мобілізованим усе для комфортної служби й захисту Батьківщини. Але ж то  в ідеалі.

Читайте також:
“У солдатів АТО зараз в моді ватники, пальта й пуховики”. Чи реально виконати
жорсткий “порядок розміщення знаків розрізнення на формі ЗСУ”?

А в нас в армії зараз натомість як? Держава видає дуже непогані берці “Талан” сучасного зразка, але мобілізовані продають їх на OLX або відправляють на гражданку, щоб носити після дембеля. На того, хто місить багно в понтових казенних черевиках, дивляться як на ідіота (“ти ж їх уб’єш!”), натомість волонтерів просять підкинути якесь придатне взуття, бо нічого носити.

Марш 53 омбр

Ще один момент – проблема підрозділів, сформованих більшою мірою з мобілізованих, та взагалі нових з’єднань, де мобілізовані (так звані “партизани”) займають посади до командира батальйону включно.

Ясна річ, що багато проблем є і в батальйонах, де значна частина контрактників та командирів із числа кадрових військових. Але там, де майже всуціль “партизани”, настрої часто повертають не в той бік, і виникає атмосфера загальної байдужості та непричетності. Особливо це стосується періоду, коли армія вже остогидла, відпустки давно не було, а до ДМБ – рукою подати.

“А що мені зроблять? Виженуть з армії раніше строку? Так я лише за”, – кажуть такі й солдати, й офіцери з числа резервістів. Система позбавлення 10-20% премії тут майже не діє. Нею хіба що “аватарів” лякати, яких теж легіон.

“Історія з Ширланом показова. І цілком прогнозована, – пише у “Фейсбуці” відомий волонтер Роман Донік. – На полігоні вже давно пекла днище. І всі проблеми вирішувалися тільки завдяки кадровим офіцерам та сержантам-контрактникам тих частин, які там побували… Зараз це днище вибило, тому що переважна більшість офіцерів, які приймають рішення, навіть на рівні командира батальйону – мобілізовані, що чекають дембеля”.

Донік акцентує на тому, що в новостворених 53-й і 54-й бригадах, де ніким було укомплектувати офіцерський склад, – апофеоз “пофігізму”.

“Застукав двигун на машині/танку/САУ? Пофіг, я нічого робити не буду. Я не повинен це робити. Привозьте технарів, які повинні це робити. Потрібно списувати техніку чи займатися паперами? Нафіг, я нічого робити не буду – у мене дембель через місяць. Потрібно взагалі щось робити? Я не хочу, скоро дембель. І так із будь-якого питання”, – пише Донік.

“З приводу вбивства техніки в цих бригадах давно ходять легенди. Коли чую про те, як ламається техніка в 53-54-й бригадах, то згадую літо 2014 року, коли навмисне перегрівали двигунці й пробивали проводку. Щоб не їздило”, – згадує волонтер.

Донік констатує: “Безумовно, там є багато хороших людей і воїнів. Але судять, на жаль не по них, а по діям тих, кому пофіг”.
Роман жорстко критикує логіку створення таких бригад, де в умовах кадрового голоду немає комбатів із числа кадрових військових.

Не всі полігони й брагади однаково “вбиті”

Водночас маємо з цього висновки: не всі полігони й “учебки” в ЗСУ настільки “вбиті”, як Широкий Лан. І далеко не в усіх бригадах і батальйонах панує такий пофігізм, як у 53 омбр. У багатьох підрозділах як командири, так і рядові дбають про умови власної служби значно краще, ніж у 53-й.

“Не хотів би виглядати некоректним, тому скажу, що мобілізовані тих хвиль, які йдуть після нашого 2014 року, виглядають, м’яко кажучи, розбалуваними”, – говорить “Новинарні“ лейтенант запасу Євген Козаков, учасник бойових дій із 1-ї окремої танкової бригади, мобілізований у першій черзі (березень 2014 – березень 2015).

“Ми все облаштовували своїми руками, з мізерними зарплатами, в час, коли армія була цілком розграбована й розбита, коли нічого не їздило і не було на чому спати. Наступні мобілізовані приходять уже в забезпечені підрозділи, і при цьому ще на щось нарікають. Знали б вони, з якими умовами це можна порівнювати”, – зазначає Козаков.

Коментуючи такі ексцеси, як на Широкому Лані, бувалі “партизани” підкреслюють: коли їдеш на нове місце дислокації, будь готовий максимально попрацювати над рівнем власного побуту, не апелюючи до громадськості і волонтерів. “Бо це все-таки ЗСУ України, а не Канади чи Британії”, – каже Козаков.

Що ж до волонтерів, то, як уже писала “Новинарня“, вони потроху відходять від справ і визнають, що проблем в армії залишається ще чимало, але головні потреби щодо забезпечення особового складу держава закриває сама.

“Ми всі встряли, і ступінь нестерпності нашого буття тут залежить винятково від нас самих”

Фото: ФБ Юрій Руденко

У цій статті вже й так багато літер, але завершити все ж хотілося б ще однією розлогою цитатою – від мобілізованого-2015, чиє бачення цілком збігається з позицією автора цих рядків.

Це Юрій Руденко, зенітник з АТО. “В’язням Широкого Лану” він присвятив свій допис у “Фейсбуці” за листопад минулого року:

“Пишу як людина, що 4 місяці тому в’їхала в порожню бетонну дірку в землі, без дверей, по центру лежав в купі гівна їжачок.
Тепер у нас є світло, інтернет, ковролін на підлозі й плакати на стінах, запасне бомбосховище, кухня, супутникове ТБ, грубка і кицька, що вічно тікає, наш ГАЗ-66 завжди готовий до виїзду і це реально найшвидша “шишига” в бригаді – мінімальний комфорт, і максимальна на опорнику безпеку створена нашими руками.

Нас у розрахунку ЗУ23-2 п’ять чоловік, мобілізованих. Крім їжі, зброї, форми і зарплати – держава не дала нам нічого.

Друже, ти встряв, щойно взявши в руки повістку, встряв у дебільну історію, і як ти проживеш цей рік – цілком залежить від тебе самого. Чи будеш хитатися напівп’яний, в засцяних штанях, чи базікатимеш після зміни з дружиною або коханкою по скайпу, попиваючи каву – це твій персональний вибір.

Так, питань немає, тут майже немає війни, і можна на розслабоні лазити в трусах по бетонці, але в тому-то і складність з небезпекою – війна може трапитися в будь-який момент, в лютому минулого року війна зазирала й сюди до нас, “смерч”, до речі жахнув метрах за 30 від нашої “квартири”.

У тому-то і складність, що, маючи густонаселене місто перед стволами, я одним натисканням на педаль можу ушатати людей 200 мирних, а потім натиснути ще раз… (це ніби про відповідальність, кожен готовий на себе її взяти?..)

Друже, ти встряв, прийми це. Відсутність тепла навколо твоєї дупи і життя твоє в лайні – це не вина Порошенка з Муженком, це твій інтерес побудувати комфорт навколо себе.

Це історія про хлопців з 72-ї, які дивилися фільми на ноут, відволікаючись цим від методичного артобстрілу, і про БМП з тієї ж бригади, яка могла навалювати 90 км/год. 90, Карл!

Це історія про хлопців із 2-го бату НГУ, які спостерігали за падінням мінометних мін, сидячи в самостійно побудованому бетонному бункері, на м’якому дивані.

Це навіть історія про підземний туалет від 128-ї, де можна на очку пережити якщо не ядерну війну, то “град” точно.

І так, ця історія про “псів режиму”, які клеять дурня і флудять в інтернеті на “дуже мирному” аеродромі на краю АТО.

Від тебе і тільки від тебе, о мій друже, що безнадійно встряв, залежить, чи сратиме маслом під себе твій БТР, “Урал” або танк, чи підведе він в уритичний момент, чи заклинить ні разу не чищений автомат, чи збожеволієш ти в обриганому, засраному окопчику, який продувається всіма вітрами, тільки тому, що ти не підняв дупу – зробити для себе добре.

Від тебе залежить, чи будуть сахатись від тебе, як чуми – червононосого і з перегаром, чи будуть тиснути руку й дарувати всякі ніштяки, кидати квіти на броню, як хлопцям із 30-ї.

Можна понудіти – “а що я можу, а де я візьму…”

Хлопці, ця позиція – не чоловіча. Волонтерів, друзів, знайомих у нас по 10 чоловік на одного солдата. На жаль і ах, це наша доля, карма і необхідність  – робити навколо себе добре, шукати, просити, діставати. Як у ту ж 30-тку по “Новій пошті” приїхала половина УАЗика свого часу. Як у 101-шу приїхало і ще їде освітлення периметру. Як у 72-гу свого часу їхала їжа.

На жаль і ах, ми всі встряли і треба вирулювати, треба або вчитися писати рапорти, додовбувати начальство, як один мій хороший товариш із 92-ї, або морочитись самостійно чиздохнути в лайні.

Ми всі хочемо додому, ми всі сумуємо за нашими жінками, ми всі сваримося ійкричимо один на одного, ми іноді випиваємо, але ми всі хочемо вижити й перемогти.

Ми всі встряли, і ступінь нестерпності нашого буття тут залежить винятково від нас самих”.

Тепер Руденко додає: “Із часів посту, що розшарюється (а це ще три місяці), на опорному пункті з’явилася нормальна електрика 220, а не 150 вольт, буржуйки (де армійські, де волонтерські), гаряча вода (бойлер зі станцією вскладчину)… Ну і ще купа корисних дрібниць.
Хочеш зробити добре – візьми і зроби сам… Ніхто не дасть “