“Тихо прийшли”. Волонтер розповів, як розбудовується 142-й центр спецоперацій

Серж Марко
армійський волонтер

(FB)

Про 142-й центр ССО.

Два дні я потрапив на полігон ССО, де зараз почалися “пекельні тижні” для бійців, які вирішили пов’язати себе з “тихо прийшов, тихо пішов”.

Спека, полігон з мішенями і гонгами, снайпери виконують вправи, я стою під навісом, знемагаючи від спеки, з жалістю спостерігаючи за хлопцями, які в це пекло виконують вправи в повній екіпіровці.

– Сань, іди сюди, – звучить за спиною. Я обертаюся і бачу знайомого офіцера, який пов’язав себе з цим навчальним центром. Уже підріс у званнях, поважний, сильно не схожий на того вибухового холерика, яким він був під час його боїв біля Саур-Могили:
– Ще надивишся як стріляють, ходімо, покажу тобі наше господарство.

Ми йдемо по спеці кілометр за кілометром. По асфальтових дорогах, бетонних, по піщаних, здіймаючи куряву.

– Тут був ліс, – рука офіцера обводить периметр стрілецького полігону з дистанціями понад кілометр, недавно побудованого. – Але він ще не закінчений. Тут у нас дороги будуть, мішені радіокеровані. Боротьба з ДРГ, навчання снайперських пар, таке загалом усяке. А ось ту будівлю бачиш? Там узагалі тільки коробка була. На всі сектори камери спрямовані, дивимося що тут і як. Хоча ти і сам знаєш як це робилося… А ось цей тир тільки недавно почали робити…

Я дивлюся на людей, які в цей час стоять на військовій інженерній машині. Дві такі зараз розчищають кущі та невеликі дерева. Самотньо осторонь стоїть остов гелікоптера, який скоро тут займе місце у вигляді макету.

– А ось тут для гранатометників робимо, – ми стрибаємо в окоп, я дивлюся, як вириті й укріплені інженерні споруди. Попереду з поля на мене дивляться корпуси Т-64 і БМП-1. Так, бажання шмальнути по бойовій машині з РПГ-7 з’являється відразу.

– Пішли, я тобі скеледром покажу, – рука офіцера вказує на триповерхову споруду і ми йдемо туди.

Ми бродили так півтори години. Склади, будівництво, тири, рубежі, смуги перешкод, інженерні споруди… Ще рік тому тут не було нічого. Кілька зруйнованих будівель, ліс і болото навколо. Зараз на цьому місці ще один полігон ССО, на якому реально вчать людей. І так, роботи ще багато, але бачачи, якими темпами вона просувається, ти розумієш, що вона буде виконана.

– Пішли до їдальні, зараз їжу привезуть – каже мені офіцер, відключаючи телефон, по якому він щойно неслабо комусь навішав на тему обладнання та спортзалу.

– Ваша їдальня та харчування вже стали легендами в інтернеті, – посміхаюся я.

– Тому що ми деремо всіх по харчуванню. Наш зампотил чорний ходить. Начпрод – постійно в напрузі. Ми самі харчуємося в цій їдальні з бійцями і знаємо, як має бути. Я тобі відкрито заявляю – харчування в частині залежить від командира. Якщо йому похер на те, як харчуються його бійці – вони будуть жерти гівно. Якщо ні – то будуть нормальні умови. Наші постачальники знають, що пхати нам херові продукти – це дуже небезпечно. Навіть не намагаються. Ось і все, власне. Немає в цьому ніяких реформ, Саш. Просто треба працювати і виконувати взяті на себе обов’язки. Все дуже просто.

Два дні на полігоні. Два дні паралельно з навчанням бійців на полігоні щось відбувалося. Кудись он повезли фанеру, а он величезна вантажівка з ковшем поїхала щось копати, пікап повіз кудись генератор. Процес будівництва не зупиняється. І його темпи сильно не влаштовують керівництво полігону. Вони хочуть краще, швидше, якісніше… І робота кипить.

Два дні в центрі ССО. Два дні в навчальному центрі “здорової людини”. Де бійці навчаються, нормально харчуються, де в командуванні мотивовані бойові офіцери.
Я б дуже хотів, щоб так було всюди. І дуже сподіваюся що буде.

142 УЦ ССО. Ви молодці. Так тримати.

Читайте також:

Гайдукевич: “сталеві яйця” ССО проти російського мислевірусу “тихо прийшов спецназ”