Перше інтерв’ю полоненого контрактника РФ Агєєва із СІЗО: Приїхав допомогти братському народу

 

 

Російський військовий-контрактник Віктор Агеєв, який 24 червня на Луганщині потрапив у полон до ЗС України, дав перше інтерв’ю в “новому статусі”.

З ув’язненим окупантом спілкувався Андрій Цаплієнко з ТСН (канал “1+1”).

23-річний Агєєв підтвердив, що перед “рейсом” у зону бойових дій на Донбасі підписав контракт і зі збройними силами Росії (в Ростовській області), і з так званою “армією ЛНР”.

На війну в Україну його відправили командири з ростовської частини. При цьому єфрейтор керувався як міркуваннями “патріотизму” (допомога цивільним жителям “Луганської республіки”, яких обстрілюють українські війська), так і фінансової вигоди (від двох армій в сумі набігало понад 16 тис. грн. в еквіваленті).

У розмові з українським журналістом Агєєв був неговірким та обережним у формулюваннях. Але деякі деталі своєї служби і потрапляння в полон єфрейтор таки розказав.

Якщо вірити полоненому “гостю” з Алтайського краю, то він не підтверджує заяву української сторони про бій підрозділу 93-ї бригади ЗСУ з диверсійно-розвідувальною групою “ЛНР”.
Натомість Агєєв описує віддалений взводно-опорний пункт бойовиків та своє перебування на цих “дачах”, де бойовики і російські найманці “охороняли самих себе”.

“Головним призом операції мав стати російський інструктор роти, спецпризначенець Олександр Щерба, відомий як Алекс, якого українські спецслужби “вели” майже від самого початку війни. Проте Алекс, потрапивши у засідку, розпочав стрілянину. В результаті, його разом із супутником (рядовим Олександром Супоніним) було вбито”, – зазначено водночас у підводці на сайті ТСН.

Ще четверо бойовиків були взяті в полон, зокрема Агєєв.

Тепер, у СІЗО, не видно, щоб Агєєв розкаювався, при цьому він планує пошвидше повернутися додому.

Віктор Агєєв. Фото з соцмереж

– Ми зараз зв’язуємося з твоєю мамою. Може хочеш щось їй передати?

– Що сказати…. Нехай чекає додому. Сподіваюся, що скоро приїду.

– Розкажи, як з тобою тут поводяться. У яких умовах ти тут утримуєшся?

– Непогано. Як у в’язниці. Годують нормально. Ліжко є. Вода, їжа є.

– Яка була причина твого приїзду в Україну і став воювати за “ЛНР”?

– Я – військовослужбовець. Я, мабуть, не зможу це пояснити.

– У твоєму віці люди зазвичай мало цікавляться і політикою… Де Алтай і де Україна. У тебе на сторінці “Вконтакте” багато фото гарних дівчат… Чим зазвичай цікавляться люди у такому віці… І тим не менш ти приїхав сюди. Яка мотивація?

– Допомагати поїхав. “Луганській народній республіці”.

– Тобто ти дійсно вірив у те, що українці такі жорстокі, злі “бендерівці”?

– Так. По телевізору казали так.

– І ти в це вірив?

– Так. Багато хто у це вірить.

– А щось змінилося у твоєму ставленні за той час, коли ти був тут, у СІЗО?

– Я зрозумів просто, що всюди люди живуть, в принципі, однакові. Детально не зможу мабуть все пояснити.

– Я бачив перший момент, коли вас взяли у полон, чотирьох людей, і розмовляли з вами. Мені здалося, що ти сприйняв це доволі спокійно. Як з тобою у момент взяття у полон обходилися і як взагалі цей момент відбувався для тебе? Можеш описати?

– Все сталося неочікувано. Я щойно прокинувся, мав заступати на чергування. Вийшов у туалет за огорожу будинку. І так вийшло, що в той момент подивився направо, і група вже стояла за 7-10 метрів. Людей десять. Мені вже не було куди діватися. Ні зброї, нічого не схопити. А вони крикнули: “Лягай! Де зброя?” Я кажу, що немає зброї з собою. Поклали мене на землю, а решту хлопців почали кликати. Сказали, якщо ті не вийдуть, вони просто вб’ють мене. Може, хлопці й відкрили б вогонь… Може, мене пожаліли. Вийшли всі.

Читайте також:
Крім Агєєва: стали відомі всі імена полонених і вбитих під Жолобком
бойовиків “ЛНР”. Їх таки зарізали (фото 18+)

– А ще двоє? Інструктор Щерба? Вони підійшли пізніше?

– Так. Вони відходили ще з одним загиблим. Коли вони повернулися, нас вже відвели. А група, мабуть, ще лишалася, захищала будинок. І вони побачили, почали чинити опір і були вбиті, тому що була чисельна перевага.

– Наші хлопці з групи, яка вас захопила, розповідали, що їм запропонували здатися. Вони відмовилися, і по них одразу ж відкрили вогонь. Перестрілка тривала хвилин десять.

– Я цього не знаю. Нас уже відвели на той час.

– Я дивився матеріали тренінгів, занять, які проводив інструктор Щерба. Доволі професійно підготована людина. Що ти можеш про нього сказати?

– Я мало його знав. Тільки той час, що ми разом перебували. У нього досвіду, мабуть, було достатньо, тому що я так розумію, що він давно воював.

– Давай повернемося до теми твоєї мотивації приїзду сюди. Молода людина, 20 років, зненацька їде за тисячу кілометрів в Україну, про яку щось знає з телевізора. Всі ж росіяни не рвонули сюди воювати, правильно? Хоча дивляться телевізор всі. Що тебе спонукало приїхати сюди?

– Патріотизм, мабуть. Говорили про тутешню ситуацію, що фашисти бомблять місцевих жителів. Багато чого, навіть не згадати.

– А чи говорили по телевізору, що українці намагаються знищити російськомовне населення?

– Ні, такого не чув.

– А хто ці фашисти? Як ти їх уявляв?

– Ну я навіть не міг особливо уявляти, бо я так не стикався конкретно.

– Ти сказав таку річ: “Я ж військовий. Я повинен був приїхати”. Тобто тобі хтось підказав, що треба їхати сюди? Чи дали команду? Як це відбувалося?

– Можна сказати, я сам зголосився. Хотів їхати.

– У своїй частині попросив дозволу?

– Так.

– І що тобі сказали?

– Що можна підписати контракт вже тут, в “ЛНР”, і продовжувати служити тут.

– І це тобі зарахується як частина служби в Росії? Чи якось інакше?

– Я не знаю, я не уточнював.

Читайте також:
“Думала, їх там нема”. Мати полоненого єфрейтора Агєєва підтвердила,
що він був на контракті із ЗС РФ, і просить Путіна про обмін

– Твоя мама каже, що ти після завершення строкової служби намагався знайти себе, але в результаті відправився в Батайськ у 22-гу бригаду. Так було?

– Ну я хотів. Не вийшло туди.

– А куди вийшло?

– У ту ж частину, де і служив.

– Це теж Ростовська область?

– Так.

– А що це за частина?

– Військово-повітряні сили. Коли я строкову службу проходив, то ми якихось особливих задач не виконували. Були якісь наряди, внутрішня служба. Контрактники там працювали по своїй програмі, а ми просто для підтримки казарми. Служба була нудна.
Я там особливо не перебував. Перед тим, як поїхати в Луганськ, я в Ростові довго не перебував. Одразу сюди поїхав.

– А на контракт ти коли пішов?

– Вже тут у Луганську. Ну як, я повернувся у свою частину, а вже звідти поїхав у Луганськ.

– А скільки часу перебував у частині перед Луганськом?

– Десь чотири дні.

– Тобто ти поїхав у свою частину, служив там чотири дні, підписуєш там якийсь контракт і негайно зриваєшся у Луганськ? Щось тут не те. Чому так швидко?

– Мабуть, відправка була. Я не заглиблювався у це питання. Відправили і відправили. Гроші платять і… Служба є служба.

– А що твої командири у твоїй частині сказали тобі з приводу твого рішення? Що ти молодець? Чи не варто їхати? Чи не цікавився, чи варто їхати?

– Ні, такого, що молодець чи що не варто їхати, ніхто не казав. Якби я був з кимось близько знайомий, то, може, й сказали б. Були такі службові відносини. Це було недовго, швидко так. Раз-раз – і поїхав.

– А так, як тебе, ще когось відправили сюди? Ти знаєш інших людей?

– Може, і відправляли, але не моїм рейсом. Я думаю, що відправляли.

– Що значить “рейсом”?

– Ну, може другою партією.

– А велика партія була?

– Виходить, що їхав я і Алекс (Олександр Щерба). Я його не знав.

– А Алекс служив у тій же частині, де й ти?

– Я цього не знаю. Я до цього з ним не спілкувався. Ми з ним зустрілися тільки на цих “дачах”, де нас взяли.

– Тобто спочатку ви приїхали у Луганськ, вас по різних частинах…

– Так. Я спочатку в Луганськ, а потім в Алчевськ поїхав.

– Алекс старший за тебе вдвічі?

– Так, вже у віці.

– А спілкування якесь було між вами, поки ви їхали?

– Ні. Він не охочий до розмов.

– А їхали по формі?

– Ні. У цивільному.

– Форму в частині лишили?

– У мене в сумці лежала моя форма.

– Російська? Службова?

– Так.

Читайте також:
Росіянин Агеєв, узятий в полон під Жолобком – контрактник ЗС РФ.
Бойовики “ЛНР” визнали втрату

– А контракт одразу підписав? Мама говорила, що ти прислав їй копію контракту від 18 березня 2017 року, наказ 899.

– Це про вручення звання? Так, це вже було у Луганську. Це була не копія контракту, а номер наказу про вручення звання.

– Можеш згадати номер своєї частини?

– Частина ВПС № 65246.

– Це в самому Ростові?

– У Новочеркаську.

– Ти щось там підписував, якісь папери?

– Контракт.

– Ти копію собі забрав?

– Так, але він з моїми речами в Алчевську.

– Про Україну нічого не написано в контракті?

– Здається, ні. Там просто контракт на службу. На рік.

– Коли вже приїхав сюди, які задачі ставили? Чим займався? Було якесь навчання, тренування, підготовка?

– Насправді ні. Як я приїхав, то одразу потрапив у наряд. Два тижні ходив, тому що людей було мало. Потім на полігон їздили, підготовчі роботи, не стріляли перший час. Потім пізніше раз з’їздили на стрільби, постріляли трохи.

– А той момент, коли тебе відправили на опорний пункт? По суті, вже в зону бойових дій.

– А до цього ми весь час були в казармі. Внутрішню службу несли. Попрацювати кудись з’їздили на полігон, щось робили там, будували. Виїжджали постріляти кілька разів. Така звичайна контрактна служба, нічого особливого.

– Тобто ці “дачі” (місце боєзіткнення з диверсійною групою) – це був твій перший виїзд?

– Так.

– Я подивився склад вашої групи, кількість озброєння… У вас була дуже дивна група. Незрозуміло, які задачі ви мали виконувати. Начебто і снайпери є, але снайперські гвинтівки несерйозні. Начебто і сапери є для прикриття, для інженерних загороджень, але і саперів – лише один професіонал, а другий не дуже. Навіщо вас туди відправили?

– Гм, ну, чіткої задачі я навіть сам не знаю.

– Ну от вас поставили і сказали: “Хлопці, ви йдете туди і ви маєте там щось зробити”. Що зробити?

– Насправді, коли я приїхав, то там вже люди були. Конкретно мені жодної задачі не ставили. Привезли і сказали: “На кілька днів, хлопців підмінити, а потім назад поїдете”. І виявилося, що ми там не чотири дні провели, а до самого моменту… Майже місяць були.

Ну, яка задача була конкретно, я не знаю. Спостерігали. Несли внутрішню службу. Грубо кажучи, себе охороняли на цьому об’єкті. Старший там щось записував. У нього був журнал. Я не знаю, я туди не втручався.

– А Алекс виходив кудись на завдання?

– Не при мені. Я не можу такого сказати. Може, й виходив.

– А він тебе згадав?

– Я думаю, що так.

– Але приховав це.

– Так.

– А які у вас були відносини у колективі?

– На той момент нормальні. Просто всі спілкувалися. Командир, з ним я  звичайно не спілкувався близько. А взагалі притерлися так, нормально спілкувалися. Практично на рівних.

– А люди хотіли воювати? Чи це заради грошей?

– Кожен по-різному насправді. Хтось грошей хотів, хтось – за ідею.

– А ти сам? Гроші чи ідея?

– Мабуть і те, і те. І ідея є все таки.

– А скільки платили і наскільки регулярно?

– 15 тисяч рублів (приблизно 6,5 тисяч гривень) на місяць була зарплата.

Віктор Агеєв також повідомив, що в контракті, підписаному в Росії, за ним зберігається зарплата в 23 тисячі рублів. Отже, загальна сума щомісячних доходів “іхтамнєт” складає 38 тисяч рублів, або приблизно 16 тисяч гривень.

Кожен місяць 15-го числа була зарплата. Не затримували. Іноді, може, бувало, до мого приїзду.

– А коли тебе відправляли з твоєї частини в Росії, ти знав, які будуть фінансові умови на території Луганської області?

– У загальних рисах.

– Що відповідало дійсності, а що виявилося зовсім не так, як розповідали?

– Ну особливо нічого не розповідали. Я ж кажу, що дуже мало там був у Новочеркаську. По оснащенню мене засмутило.

– Обіцяли, що буде краще?

– Ну я сам думав, що буде більш серйозно.

– Тобі пояснили всі ризики, які ти можеш понести? Тобто не те, що ти можеш загинути. Це зрозуміло. А те, що ти можеш потрапити у полон, і що від тебе може відмовитися твоя країна у цій ситуації. Про це тобі говорили?

– Ні. Такого не говорили.

Тіла Щерби і Супоніна після бою з військовими 93 омбр

– А якщо б без ноги додому повернувся? Або без руки…

– Я про це якось не думав. Як кажуть, поки не станеться, то не замислюєшся над цим.

– Зараз ти опинився у такій ситуації, що Росія не хоче визнавати, що тебе сюди хтось відправляв. Що все, що з тобою трапилося, це твоя особиста відповідальність. І мама зараз твоя б’ється за те, щоб було офіційне визнання твого становища. Але, на жаль, крім того, що у тебе незакритий військовий квиток, більше жодних доказів у неї немає. До кого б ти їй порадив звернутися за підтвердженням твого статусу?

– Я навіть не знаю.

– Були ж офіцери, через яких ти сюди потрапив, правильно?

– Може, до командира частини, в якій я проходив строкову службу.

– А коли підписував контракт, ти з ним спілкувався?

– Ну там у штабі конкретно з офіцерами не спілкувався, ну там стройова частина… під час підписання контракту…

– Там є документи?

– Думаю, мають бути.

– Тобто або командир, або начальник штабу мають бути в курсі?

– Мабуть.

Світлана Агеєва. Фото: “Нова газета”/ Павло Канигін

– Коли повернешся додому, що будеш робити?

– Буду працювати десь на цивільній роботі.

– А чи було в тебе розуміння того, що відправляючись в Україну, ти просто стаєш злочинцем за міжнародними нормами? Приходячи в іншу країну незаконно, нелегально зі зброєю в руках. Чи було це розуміння?

– Я тоді теж не задумувався про це.

– Одна справа, коли людина захищає свою країну на своїй території, а інша – коли вона зі зброєю їде в чужу країну. Це злочин. Ти не задумувався про це?

– Я вже казав: я приїхав захищати братський народ.

– Ти кажеш, що приїхав допомагати. Але ж ти не приїхав допомагати будувати.

– Захищати поїхав.

– Ти дійсно вважав, що тут є злостиві “укри”, які спалили Майдан, які хочуть знищити російськомовне населення?

– Були такі думки. я ж кажу. Це все тому, що інтернет, телебачення. Сам же я тут не був ніколи.

– Ну добре, ти вже приїхав сюди. А місцеве населення в самому Луганську, в Алчевську – воно реально страждає від цієї війни. Ти не відчував, що ви щось не те насправді робите?

– Там нас ніхто не звинувачував із мирного населення.

– Може, боялися?

– Та ні. Дуже просто спілкувалися. Дружньо. Може, хтось і проти всього цього. Але ніхто такого не казав. В основному приємно спілкувалися, казали- “тримайтеся, хлопці”. Я не чув такого, щоб казали “вибийте цих укрів”. Люди не озлоблені були.

– Хтось із ваших хлопців, з вашої групи, їздив у Сєверодонецьк закладувати у ломбард свій телефон.

– Не чув.

– А що казали про ціни?

– Ціни тут нижчі, ніж в Росії, звичайно. Відчутно. Зарплати також нижчі. Але зарплати контрактника вистачало, щоб пожити добре. У цивільних працівників дуже низькі зарплати, а саме у контрактників непогані зарплати.

– Тобто цих 15 тисяч вистачало?

– Так. Саме щоб там жити.

– І багато охочих було?

– Не дуже багато. Люди йшли, мабуть, тому що просто сім’ю годувати треба.

– А в тебе щось лишалося з грошей? Ти розраховував щось привезти з собою?

– Я хотів відкладати, але не вийшло.

– Мама твоя каже, що ти дзвонив їй. А як ти дзвонив?

– Просто дзвонив з “Лугакому” (мобільний оператор, який діє в “ЛНР”).

– А мама знала, що ти в Луганську?

– Ні.

– А як тобі вдавалося її обманювати?

– Вона просто не ставила таких запитань. На запитання “де ти?”, я говорив, що в Ростовській області, працюю, служу. Вона казала: “Ну, зрозуміло, обережніше давай”.

– А про службу щось розповідав?

– Казав, що відрядження. Старався не розповідати.

– Але ж про єфрейтора сказав (про отримання звання в Луганську). А по своїй новочеркаській частині ти був проведений як єфрейтор?

– Скоріш за все, що ні.

– Ваш командир бригади, це 4-та окрема, він також росіянин?

– Я не знаю. Я його один раз бачив. Навіть його обличчя не пам’ятаю.

– А командир роти росіянин?

– Можливо. Але у мене не було з ним близьких відносин. Лише уставні. Він працював десь у себе в кабінеті.

– А крім Алекса, ти ще зустрічав хлопців із Росії, які так само потрапляли цими “рейсами”?

– Може, в інших підрозділах. Але у нас в роті було не так багато росіян. Я думав, що буде більше.

– А в своїй частині тобі обіцяли, що коли ти повернешся після відрядження в Україні, тебе все ж таки візьмуть у 22-гу бригаду?

– Ну це зовсім інша частина, це зовсім інша структура.

– Чи обіцяли тобі якесь просування по службі?

– Ні. Я навіть не знаю.

– Ти розумієш, що це з твого боку був нерозумний вчинок – погодитися на таких умовах, не знаючи куди їхати, що робити, йти кудись воювати…

– Мабуть так, нерозумно.

– Але ж щось тебе спонукало до цього? Поясни, яка мотивація.

– Я ж вже вам казав. Я навіть зараз не поясню так. Мабуть, якийсь патріотизм.

– Я би зрозумів якийсь азарт, цікаво подивитися на війну…

– Ну одна справа подивитися, але якщо вб’ють?

– А до чого патріотизм? Ти тут народився? У тебе тут родичі? Чи ти вважав, що Донбас – це частина Росії?

– Я вважав, що там дуже багато російського населення, яке страждає від обстрілів. Як я чув по телевізору, що там стріляють, бомблять і влучають не в позиції ополченців, а у житлові будинки.

– А про те, що ополченці влучають у мирне населення ти не чув?

– Я чув, що перемир’я, коли є наказ не стріляти, дотримується зі сторони ополчення, не порушується.

– Я тобі розповім про дотримання перемир’я. Ми вчора і сьогодні були у Пісках, це під Донецьком. Люди сидять розслаблені, без бронежителів, а тут зненацька прилітає десять 120-мм снарядів, і ти не знаєш, куди діватися.

– (Мовчить).

Читайте також:
“У російських матерів, чиї сини потрапляють у полон на Донбасі,
погано з логікою”

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна