Власник “Піца ветерано”: Спершу пройдіть з моє, заробіть ім’я і репутацію, а потім “посилайте” президента

Леонід Остальцев
ветеран АТО, засновник мережі “Піца ветерано”

(FB)

Ну що? Поговоримо відверто?

Мені 30 років. У 27 прямо з кухні, де я працював, я пішов добровольцем на війну. Потрапив у 30-ту бригаду, доблесний перший бат. Крутий бат, круті хлопці поруч, круті командири…

Пощастило. Мені. Але не всім. Повернувся живим і цілим. Удома вагітна дружина, радісна мама і батько, і люди. Багато людей, яких я не розумів і які точно не розуміли мене.

Потім дзвінок: “Привіт, я Жора з 95-ї. Давай зробимо союз ветеранів, щоб допомагати пацанам, які повернулися, вдовам, пораненим… Коротше, давай щось робити!”

Ну, давай. Я не проти. Почали роботу. Поїздки, консультації, кабінети, ліки, сльози мам померлих, сигарети, машина, проблем ветеранів у тому, що їх не беруть на роботу…

Уже третій розповідає що набив єб*** директору і звільнився. Адаптація у всіх проходить по різному. А що, якщо я створю піцерію, в якій буду навчати хлопців нової спеціальності, платити їм зарплату, найму психолога, будемо працювати разом, а разом воно ж веселіше і прикольніше.

Перший бізнес-план на листку, вирваному із зошита, хвалюся Жорі Турчаку, а у відповідь чую: “Це х***я повна, зроби нормально”.

Чотири місяці навчання в центрі зайнятості – і є бізнес-план. Бабки. Дружина на 9-му місяці, грошей не те що на піцерію, на памперси треба шукати. Пошуки інвестора. Здивовані очі, глузування, ніхто не вірить в проект і в мене. Ніхто крім дружини, кращого друга, пари “правосеків”, десантника і пари піхотинців.

Мені по***. У мене вийде. Нам необхідний свій куток у цьому світі. Наше місце. Безпечне місце, в якому не треба буде слів, в якому все буде зрозуміло без них. Знову інвестори, знову лажа. Сигарети і знову союз ветеранів.

Через 2 місяці і 22 відмови я знаходжу гроші. Умови так собі, але головне – почати, а там подивимося. Запуск. Не чекав такої уваги з боку преси і людей. Приємно, але потрібно відповідати. Журналісти. Багато інтерв’ю. Дуже багато. Статті, сюжети, фільми…

Іноземці в захваті від проекту і його принципів, нашим теж сподобалося. Дзвінок. – “Алло! Це Леонід?” Відповідаю “так”, дівчинка продовжує: “Мене звуть так-то, я з Нью-Йорк-Таймс. Ми хочемо написати про вас”. Я з Жорою, з тим, який мене підтримував. Кажу, “ок”.

Виходить стаття, знов журналісти, знову інтерв’ю, штат стає більшим. Роботи більше. Через 9 місяців розумію, що партнерство – не мій метод ведення бізнесу. Два командира забагато.

Він вирішує всі продати, я вирішую, що працюватиму сам. І знову пошук приміщення, збереження команди, пошук інвесторів. Я знайшов усе. І гроші і помешкання, зберіг команду. Ми зробили відмінний ремонт, залучили спеців із барній темі з ветеранів і стартували.

Я знав і розумів, що проект став чимось більшим, ніж піцерія, і не мав права зупинятися. Відкриття. Знову преса, інтерв’ю, купа зустрічей, франшиза, зростання…

До цього моменту про нас уже зняли кілька фільмів. Проект розрісся до трьох піцерій, 10 кав’ярень і ще двох ветеранських проектів під брендом “Ветерано”.

Кількість працівників-ветеранів у всьому проекті 32, а загальна кількість людей, що працюють у нашій банді, вже перевалила за 50.

Далі – більше. Відкриття тераси, оформлення документів, податкові, СЕС, штрафи, нові хлопці в команді… Робота, коротше. Багато роботи. Паралельно – удосконалення меню, технології готування піци, консультації з крутими кухарями, договір з іншими піцеріями і ресторанами про стажування у них хлопців, консультація всіх, кому потрібна допомога у відкритті свого бізнесу, і всяке таке.

Синові вже майже півтора, а він мене не впізнає. Папа я х***й. Вдома буваю мало і, як правило, пізно.

Вечір. Я сиджу на терасі, обговорюю презентацію книги. Дзвінок. – “Альо!” Голос в трубці каже: “Привіт. Президент хотів би прийти на презентацію книги, та й узагалі він вже давно мав прийти до тебе в піцерію, але постійно щось зривалося. Ну, ти ж розумієш. Ти почув?”

Кажу: “Прийняв. Ми завжди раді”. Кладу трубку. Закурюю і думаю – це буде пи***ь ЗРАДА.

Як би майже так і сталося. Люди пишуть “більше ні ногою туди”, і я поважаю позицію. Життя бентежне і змушувати не буду.

Але ті, хто вивергає з себе образи на мою адресу та інше, я хочу сказати. Я коротко розповів вам пару років свого життя, свою дорогу. Так от, щоб говорити мені, правильно чи не правильно я зробив, – пройдіть з моє, створіть, заробіть ім’я і репутацію, а потім, коли вам набере чоловічок з АП, скажіть йому: “Йдіть на***. Шоколадного я не люблю і в себе годувати і зустрічати не буду” .

Ну а поки ви не пройшли з моє, ні**я не зробили, – то йдіть на північ. Або куди ви там зазвичай ходите.

Забанити мене можна, використовуючи кнопку “заблокувати”. А я поки піду далі працювати, створювати нові проекти і рухатися в бік своєї мрії. І як говорив запоребріковий – усього вам найкращого, гарного настрою, до побачення 🙂

Читайте також:

Порошенко сходив у “Піцу ветерано” на презентацію “14 друзів хунти”