Самогубства після АТО: тінь незримої загрози

В Україні не рахують випадки суїциду ветеранів війни, так що цифру для вітчизняного PushUpChallenge вивести неможливо. Хоча проблема колосальна: відсоток самогубств серед демобілізованих більший, ніж у діючій армії

автори: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій

За що відтискалися

На початку зими українські соцмережі охопила масова пристрасть до фізичної активності, а конкретно – до відтискань від підлоги. Волонтери й дотичні до військової теми громадські активісти, блогери, зірки шоу-бізнесу, телеведучі та численні політики відтискалися на камеру, передаючи естафету далі.

Флешмоб 22PushUpChallenge («Виклик 22 відтискань») мав привернути увагу суспільства до проблеми самогубств ветеранів бойових дій та проблем, які призводять до такого крайнього кроку. Передусім – посттравматичного стресового розладу (ПТСР) та розладів адаптації після повернення з війни у «цивільне», мирне життя.

Цифра «22» не випадкова. Згідно зі звітом міністерства у справах ветеранів США за 2012 рік, саме стільки колишніх військовослужбовців у Штатах щодня скоювали самогубство. Тож за правилами флешмобу відтискатися треба було не лише 22 рази, а й 22 дні поспіль.

22РushUpChallenge – Андрій Парубій

В Україні, як випливає з відповідей на запити «Новинарні», справжній сенс флешмобу – не для чинних бійців АТО, а для ветеранів із посттравматичним синдромом – розумів хіба секретар РНБО Олександр Турчинов. Він же й відтискався весь належний період.
(Про це – в нашому окремому матеріалі.)

Читайте також:
Новий рекорд масовості #22PushUpChallenge:
у Харкові відтискалися 2017 курсантів та офіцерів. ВІДЕО

«Те, що привернули увагу до проблеми – це прекрасно, хоча виглядало це бульше як піар посадовців. Відтиснулись і забули. А найбільші проблеми почнуться через 5-10 років, коли психологічні травми у ветеранів почнуть проявлятися найсильніше. Тож для справжнього результату потрібно створити адекватні центри соціально-психологічної підтримки», – пояснив у коментарі «Новинарні» психолог, тренер всеукраїнського громадського об’єднання «Побратими» Андрій Козінчук.

Читайте також:
Військовий психолог Козінчук – про те, як зробити,
щоб в армії було менше самогубств

Незліченні суїциди

Утім, на відміну від США, в Україні немає не лише обліку ветеранів із психологічними проблемами, а й навіть конкретної статистики самогубств серед учасників бойових дій.

Єдині відомства, яке може назвати в цьому сенсі бодай якусь чітку цифру, – Міністерство оборони та військова прокуратура. Проте й у цьому випадку йдеться лише про чинних військовослужбовців Збройних сил.

Як повідомляв у червні 2016 року головний військовий прокурор Анатолій Матіос, за перші два роки проведення АТО на Сході України наклали на себе руки 259 бійців ЗСУ.

А на початку 2017-го в Міноборони поділилися статистикою конкретно за 2016 рік. В офіційній відповіді МОУ на запит журналіста Олексія Братущака, яку він оприлюднив на своїй сторінці у «Фейсбуці», зазначалося, що станом на 23.12.2016 самогубства скоїли 63 військовослужбовці.

Поточну статистику МОУ надавати відмовилося, а Генштаб – взагалі засекретив, зазначивши у відповіді на наш запит, що «інформація щодо самогубств серед особового складу Збройних сил України відноситься до відомостей про морально-психологічний стан особового складу військових формувань (…), які дають змогу встановити їх боєздатність, ступінь секретності  – “Цілком таємно”, строк дії рішення про віднесення інформації до державної таємниці (у роках) – 10 років».

А головне – як з’ясувалося, жодне відомство в Україні не веде статистики суїцидів серед ветеранів АТО – найбільш проблемної в цьому сенсі групи учасників бойових дій.

Психологи Олена Нагорна і Наталя Степук

«Досвід зарубіжних країн підтверджує, що відсоток самогубств серед демобілізованих завжди значно більший, ніж у діючій армії. Адже в діючій армії допомагає згуртованість колективу. А після демобілізації людина часто або розчаровується в цивільному житті, або її не сприймають навколишні, або роботу не може знайти – тобто значно більше підстав до відчаю, який призводить до такого крайнього кроку», – розповіла в коментарі «Новинарні» кризовий психолог, представниця Асоціації фахівців медико-психологічного забезпечення сил безпеки та оборони Наталя Степук.

«Та хоча ми прекрасно знаємо, що в мирному житті суїцидів значно більше, порахувати їх немає можливості, бо ніхто таких підрахунків не веде», – визнала експерт.

І «Новинарня» переконалася в цьому на власному досвіді. Із запитом про те, скільки колишніх учасників АТО було серед самогубців у 2014-2017 роках, ми звернулися до кожного відомства, що бодай теоретично могло б відповідати за таку статистику.

У Державній службі у справах ветеранів та учасників АТО заявили: «Нічим не передбачено, що ми маємо вести таку статистику. Ми тільки реалізуємо державну політику в сфері соціального захисту…»

Поліція – теж ні. Там запит відправили «за належністю» до Генпрокуратури.
Проте й від ГПУ потрібної інформації отримати не вдалося. «…Оскільки самогубство або спроба його вчинення не утворюють складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України, такі дані у звітності не виокремлюються», – повідомили листом із Генпрокуратури.

Відповідь із МОЗ була передбачуваною: «Статистичною звітністю не передбачено збір даної інформації».

«Статистики самогубств серед колишніх комбатантів в Україні справді не ведеться. Бо фактично незрозуміло, кому і як її вести. І як на «гражданці» визначити, в якій іпостасі людина після війни накладає на себе руки», – зазначила в свою чергу військовий психолог Олена Нагорна.

Хоча ще два роки тому громадські активісти, котрі працюють з ветеранами в царині психологічної підтримки, ретранслювали неофіційну звістку: нібито на державному рівні є рішення, щоб в анкету, яку заповнює слідчий при виклику на самогубство, внесли додатковий пункт, чи був загиблий в АТО.

Як виявилось, не так сталося.

Хто в зоні ризику

Хай там як, упередити нові суїциди колишніх комбатантів значно важливіше, ніж порахувати вже скоєні.

За словами психологів, в особливій зоні ризику як потенційні самогубці перебувають передусім люди соціально незахищені, ті, хто має значні соціально-побутові проблеми (наприклад, узяв великий кредит і не має можливості його віддати) або серйозні неприємності зі здоров’ям.

«Також причина самогубств – алкоголізація. В Україні це проблема національного рівня, і мова не тільки про військових», – каже в коментарі «Новинарні» психолог Тетяна Руденко, засновниця ГО «Психологічна підтримка та реабілітація “Вільний вибір”».

У тих, хто зловживає алкоголем чи наркотиками, психіка нестабільна, а під впливом алкоголю особливо гострою стає образа на весь навколишній світ, який «не оцінив, не шанує».

Та чи не найбільше суїцидів скоюють ветерани, в яких виникають сімейні негаразди.

«У нас іще не створено культури ветерана, героя, адже війна сталася раптово. Якщо говорити про чоловіків, то немає розуміння, що він додому повернувся як герой, ветеран. І більшість жінок вважає: ти відслужив в армії, повернувся – значить будь таким самим, як до війни! А він таким уже не може бути», – каже кризовий психолог Наталя Степук.

За її словами, остання хвиля демобілізації вирізняється особливо великою кількістю розлучень – після учасники бойових дій повертаються з війни інакшими, і не можуть знайти спільної мови з близькими людьми, які не можуть прийняти в них ці зміни.

Часто кілька проблем навалюються на людину одночасно. У Дніпрі 43-річний ветеран АТО прийшов уранці в кафе випити кави. Поскаржився бармену й відвідувачам на те, що дружина його покинула, а бізнес – рибальський магазин – відібрали. А потім вийшов у передпокій кав’ярні й підірвав себе гранатою Ф-1.

Але психологи недарма наголошують на тому, що кожен випадок – унікальний, тому міряти всіх ветеранів одною міркою недоцільно. Інколи передбачити, що саме стане для людини останньою краплею, не зуміє навіть фахівець. Тому чи не найбільша відповідальність лягає на родину ветерана: якщо вчасно помітити небезпеку, найстрашнішого можна уникнути.

Скажімо, боєць 72-ї окремої механізований бригади Олександр Філіпчук після повернення з АТО нібито поводився як звичайно – жартував із друзями, розважався. А потім повісився на дверній ручці.

«Його знайшла сестра, яка не змогла додзвонитися. Він підготувався до самогубства — порвав документи на землю, які в той день отримав. Видалився із соцмереж та вимкнув телефони», – розповіла «Газеті по-українськи» волонтер Марина Борозенець.

Олександра списали за станом здоров’я. «Це, певно, і стало останньою краплею. Він говорив товаришам, що ось повернувся, і тепер нікому не потрібен», – припустила знайома.

«Мамо, я тут нікому не потрібен, я хочу назад!»

«Він мені постійно казав: мамо, я тут нікому не потрібен, я хочу назад до хлопців. Синочку, кажу, як же не потрібен – ми тебе всі любимо, ми тебе так чекали! А потім раз каже: якби ти знала, що я там робив, ти б мене прокляла. Побійся Бога, кажу, ти ж моє дитя, ти для мене найдорожчий! Що б ти там не зробив, це ж війна, на війні завжди непросто… Я вже чого тільки не передумала – чи дитину яку він там убив, чи що… Але я б усе простила!» – у розмові з журналістами «Новинарні» Марія Степанівна (ім’я змінено на прохання жінки) досі не може стримати сліз. Хоча з того дня, коли її син скоїв самогубство, минуло вже більше року.

«Я бачила, що він мучиться. Але ніколи б не подумала, що піде на таке…» – Марія Степанівна зізнається, що відчуває провину – «не вберегла сина».

Що стало причиною?

«Коли боєць бачить втрати серед цивільного населення – це один із найбільших стресогенних факторів. А вони бачать дуже багато втрат серед цивільних. За статистикою, у війні цивільних гине втричі більше, ніж військових, і ми йдемо чітко за цією статистикою», – каже психолог Нагорна.

Не менш руйнівним для психіки може бути, наприклад, випадкове вбивство «свого» – ситуації втрат під час «дружнього вогню» на війні теж не рідкість.

«Суспільство делегує воїну вбивати, при цьому залишаючись білим і пухнастим. Дуже добре, коли за тебе хтось робить погані речі, а ти весь у білому», – зауважує психолог.

Запобігання за натовським стандартом

Прагнучи зробити «брудну роботу» чужими руками, держава, яка відправляє бійців на війну, має подбати про їхнє здоров’я, в тому числі психологічне, та вирішення соціальних негараздів.

На жаль, як уже писала «Новинарня», з програмами психологічної реабілітації на державному рівні поки що виникає чимало питань. Щоправда, певні зрушення є. Скажімо, на урядовому рівні обговорюється план створення «гарячої кризової лінії», на яку зможуть телефонувати й отримувати психологічну допомогу, в тому числі, й ветерани АТО.

Читайте також:
Війна за ветерана.
Як суспільство й держава борються за психологічну адаптацію учасників АТО

А от щодо попередження суїцидів у Збройних силах, серед військових регулярної армії, робота ведеться вже зараз.

«У програму підготовки бойового складу входить один із натовських стандартів (він узгоджений із усіма нашими відповідними органами) – профілактика суїциду серед особового складу. Ми проводимо тренінги, навчаємо кожного командира – починаючи від сержанта до полковника – щоб він, працюючи з особовим складом, міг виявити суїцидальні тенденції, для того щоб зменшити ризик суїциду», – розповідає Наталя Степук.

Адже психологів в армії не так багато, щоб приділити увагу кожному бійцю. А командир, особливо нижньої ланки, постійно працює безпосередньо з особовим складом.

«Щоб попередити самогубство у війську й після служби, треба вибудовувати адекватну систему психологічної підтримки населення і військових. Це має бути нормальний відбір до військкомату. У нас часто брали тих, кому воювати просто не можна. Намагаються виконати план набору в армію, а за наслідки ніхто не відповідає», – наголошує Тетяна Руденко.

Таким чином на контракт, скажімо, може потрапити людина, в якої є схильність до самогубства через дитячу травму (наприклад, хлопчик бачив, як наклав на себе руки хтось із батьків). Хоча якби на рівні військкоматів був адекватний психологічний відбір, такого б не сталося.

Читайте також:
Реабілітовані державою. Держслужба ветеранів і Генштаб
прозвітували про психологічну роботу з АТОвцями


Наталя Степук (праворуч) у солдатській їдальні. Фото з ФБ

ПОРАДИ ПСИХОЛОГІВ

Як близьким зрозуміти, що ветеран схильний до суїциду, і як поводитися в такій ситуації?

  • Уважно поставтеся до будь-яких змін у характері й поведінці ветерана. Наприклад, він був весельчаком, балагуром, а потім різко став дуже спокійним, стриманим. Або навпаки – був спокійним і виваженим, а після повернення з війни став жартівником чи бунтарем.
  • Підозру мають викликати фрази на кшталт «Що мені втрачати?», «Без мене всім буде краще», «Я невдаха, всім вам тільки заважаю…»
  • Сигнал небезпеки – надмірне зловживання алкоголем й тим паче наркотичними чи психотропними речовинами.
  • Про намір здійснити самогубство може свідчити те, що людина починає роздаровувати свої речі, прагне всіх нагодувати, напоїти, з’їздити на могили до всіх побратимів.
  • Різко починає наводити лад у документах, фінансових справах, хоча досі ніколи цим особливо не переймалася.
  • Ветеран прагне усамітнення, намагається від усіх «заховатися», щоб його не чіпали, а коли ви намагаєтеся з ним поговорити, то починає психувати й вимагати «залишити його в спокої»? Часто кудись зникає, не кажучи нікому, куди й навіщо пішов, або «ходить, як неприкаяний»? Це також підстави для хвилювання.

Що робити близьким ситуації, коли є підозра суїцидальних намірів?

  • У жодному разі не залишайте ветерана наодинці з його «проблемним настроєм». Якщо з якихось причин не можете прямо запитати, що відбувається, або він уникає таких запитань – зверніться до спеціалістів.
  • Можна піти до психолога, до священика – все залежить від поглядів на життя або навіть області.
    На Західній Україні, скажімо, часто ходять на сповідь – це також дуже полегшує душу і є цією самою можливістю виговоритися.
  • Можна походити до невропатолога. Наприклад, коли після контузії часто болить голова, особливо весною і восени. Не треба цього соромитися – піти до лікаря. Навіть до психіатра, щоб призначив курс лікування, заспокійливі чи снодійне. Бо після бойових дій часто трапляються розлади сну.
  • Психологи є при соціальних центрах або при центрах допомоги ветеранам АТО.
  • Головне – треба постійно розмовляти з рідною людиною. Не звинувачувати, не дорікати – просто говорити. Щоб ветеран зміг «виговорити» свій біль, який носить усередині.
  • Будьте терплячими, хоч як це інколи важко. Емоції у ветерана дуже сильні, рідним часто важко їх сприймати. Якщо він агресивний або навпаки, байдужий – не варто думати категоріями «він мене не любить». Просто намагайтеся зрозуміти його стан і бути поруч.
  • Близьким у цій складній ситуації важливо не зламатися самим, не стати залежними від його станів і перепадів настрою, не почати надмірно жаліти, щоб не розвивати у ветерана інфантильність. Треба продовжувати жити своїм життям, показувати, що життя триває, і залучати учасника бойових дій до чогось позитивного і нового.
  • Члени сім’ї ветерана мають звертати увагу на власний психологічний стан. Бо інколи трапляється й таке, що боєць уже адаптувався й повернувся до мирного життя фізично та морально, а його мама чи дружина продовжує жити в тривозі. У такому разі слід звернутися по допомогу до організацій, які пропонують психологічну підтримку родинам військових.

Читайте також:
Як вижити в полоні та після нього


Над матеріалом працювали: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун, Ольга Гордійчук

Матеріал підготовлено в рамках проекту,
що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади
через Міністерство міжнародних справ Канади

canada-branding

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *