У подорож із книжкою: 5 перекладних текстів з нагоди безвізу і бентеги

Поза сумнівом, головна подія останніх днів – це те, що Україна святкує безвіз і скуповує акційні квитки всіх авіаліній! Саме час читати переклади – аби під час подорожей вдало підтримувати розмову на різні теми, у тому числі й про літературу.

Улюблена критикеса Тетяна Трофименко пропонує добірочку з п’яти свіженьких перекладів українською – від родинної драми до стьобних мемуарів, але всі – на «вічні» теми.

Читайте й будьте в курсі сучасної зарубіжної літератури!

Селесте Інґ. Несказане / Переклала з англійської Анастасія Дудченко. – К. : Наш формат, 2016

Фото: Наш формат

♦ Хоч формально ця книжка не найновіша з новинок, її безперечно варто прочитати. Бодай тому, що українські автори й далі про таке й тим більше так не пишуть: як відомо, у нас родинна драма – не просто драма, а циганочка з виходом. Ненавистю, ревнощами, істериками, інцестом, чарами, алкоголізмом і рукоприкладством.

Американка з родини китайських емігрантів Селесте Інґ у своєму першому романі, що побачив світ 2014 року, говорить про родинні проблеми в контексті гендерної та расової нерівності інакше – стримано, влучно й без повчального пафосу. Працюють образи, сюжет і художні прийоми – ніякої «крові серця» як творчого методу.

Хоча дія відбувається в 1970-х в американському університетському містечку, актуальності роману для українського читача це не зменшує: наприклад, мені доводиться по декілька разів на день чути й читати про кризи й депресії жінок, які мріяли реалізуватися професійно чи творчо, але – кохання, одруження, вагітність…

Це ситуація однієї з героїнь роману Інґ – Мерилін Лі, котра з великої любові намагається змусити старшу дочку втілити… власні колись не реалізовані амбіції, аж тіло 16-річної Лідії знаходять в озері неподалік від дому. Власне, це розв’язка роману, яку авторка подає на початку, а далі майстерно відмотує назад сюжетну лінію, що включає не лише родинний, а й низку інших, доволі напружених, конфліктів.

Переклад за шкалою бентеги – 0. Читаючи «Несказане», можна забути, що маєш справу з перекладним текстом, і згадати, що таке нормальна сучасна українська мова художньої літератури.

Читати неодмінно, якщо вас дістали висмоктані з пальця трагедії сучукрліту; ви цікавитеся реальними проблеми живих людей і взаєминами між ними; не відчуваєте дискомфорту, коли в перекладі українською сонце жодного разу не спиняється на вечірньому прузі.

Катрін Кюссе. Блискуче майбутнє / Переклала з французької Марина Марченко. – К. : «К. І. С.», 2017

♦ Ще один текст, написаний у тому самому жанрі, належить французькій письменниці Катрін Кюссе. Роман «Блискуче майбутнє» 2008 року був у списку бестселерів та дістав Гонкурівську премію «старшокласників» (молодь обирає переможця серед 12 номінантів).

Головна героїня Елен народилася в Бессарабії 1936 року. Її родина емігрувала до Румунії – подалі від совєтів. Прийомні батьки – дядько й тітка (не хочу спойлерити, але там іще буде сімейна таємниця!) – у житті керуються не так любов’ю, як раціональними міркуваннями: «…вона дівчина і вона з Бессарабії, іншими словами, з Росії. Якщо працедавець обиратиме між чоловіком і жінкою, він візьме чоловіка. І якщо йому доведеться обирати між справжньою румункою та Еленою, він візьме румунку. Таке життя. В наш час жінці треба бути незалежною. Я хочу, щоб вона могла заробляти собі на життя. Я записав її в найкращу технічну школу Бухареста, хімічну». Тож, закохавшись у єврея Якова, Лєнуш мусить подолати опір родинних і суспільних стереотипів. Власне, усе її життя – це систематичне подолання опору.

Ізраїль, далі Штати – Елен стає однією з перших жінок-програмісток і «ядерним фізиком», а сенс її існування поступово зводиться до забезпечення «блискучого майбутнього» сину Александру, який постійно обирає «не тих» жінок і взагалі не надто прагне втілювати мамині мрії. Наскільки світлим виявиться це блискуче майбутнє, натякає вже перший епізод роману –  кульмінаційний, коли однієї ночі Елен знаходить коханого Якова мертвим із поліетиленовим пакетом на обличчі. Таке життя, розуміємо ми.

Рівень бентеги в перекладі – подекуди: якщо не виписувати лексичні огріхи під час читання, потім їх і не згадаєш, проте вставне слово «може» все-таки слід відокремлювати!

Читати неодмінно, якщо вас цікавлять проблеми еміграції та емансипації, антисемітизму та декомунізації; жіноча доля на тлі доби – без істерик і мордобою; реалістична проза не надто високого градусу емоційності.

Яцек Денель. Матінка Макрина / Переклав із польської Андрій Бондар. – К. : КOMORA, 2017

♦ А взагалі, якщо ви віддаєте перевагу високому градусу, то вам… ні, знову не до Володимира Лиса. Тим, кому реалістична проза видається занадто нудною та стриманою, варто вирушити до «КOMORИ» за перекладом нового роману «Матінка Макрина» польського письменника Яцека Денеля – там пристрасті вирують на відмінно.

В історії мало знаної сьогодні авантюристки ХІХ століття Макрини Мечиславської (насправді звати її інакше), яка вдавала з себе ігуменю василиянського монастиря у Вільні, катовану разом з іншими сестрами представниками «канонічного» російського православ’я за відмову змінити віру, достатньо пафосу, емоцій, сцен жорстокості, насильства, зґвалтувань, пиятик і тому подібного: «…зуби заглиблю­вались у м’ясо, каблуки — у животи, пальці — в очі, так що восьмеро з нас зовсім осліпли; обличчя, подерті на клап­ті, єпископською печаткою побиті, опечатані солдатським чоботом, усі пошматовані, звисали з черепів, наче оббивка старих меблів; а що більше крові, що більше пла­чу, то кати щасливіші, то краще розважаються, то огид­ніше глумляться» тощо.

«Липова» Матінка Макрина добре вивчила «матчастину» і давала свого часу цілі шоу для спраглих історій про мучеництво, одуривши ними аж двох римських пап. Вона стала голосом поневоленої Польщі, що заодно задовольняв основні культурні запити реципієнтів доби Романтизму: «І ще ті жінки, які підбігають, за вельон хапаються, по шматочку від­ривають, так що іноді здається, відірвали б мені голову»… тощо, тощо.

Не знаю, чи до снаги будуть масовому українському читачеві десятки сторінок описів тортур, особливо якщо врахувати, що міжконфесійні проблеми його не надто турбують. Інтелектуальна спільнота, очевидно, прочитає книжку з солідарності з міркуваннями автора щодо головної небезпеки нашого часу – «зростання запиту на насильство, зневаги до слабшого й фальшивості нарацій».

Переклад за шкалою бентеги – дуже рідко. Поодинокі зауваження компенсуються тим, що перекладати Андрієві Бондарю довелося навіть не з власне польської, а зі специфічної польсько-російсько-литовської говірки ХІХ ст., що нею написана книжка. Тут, власне, бентега могла би непозбувно розгулятися, але ні.

Читати неодмінно, якщо вам подобаються «питки, казні та уроди»; не подобаються московські попи й п’яні монахині; імпонує поєднання історичної розвідки з постмодерністськими стильовими  експериментами.

Дон Делілло. Зеро K / Переклав з англійської Максим Нестелєєв. – Харків : Фабула, 2017

 

♦ До речі, про постмодернізм. Ті самі теми життя, смерті й любові, але в форматі футурології, містики й фантастики піднімає в найсвіжішому романі «Zero K» Дон Делілло – автор, якого вважають одним із чотирьох найвпливовіших американських письменників разом із Томасом Пінчоном, Кормаком Маккарті та Філіпом Ротом.

Динамічним сюжет роману не назвеш. На початку оповідач Джеффрі Локгарт приїздить до дуже загадкової місцевості в азійській пустелі, де розташовано страшенно загадкову установу під назвою «Конвергенція» – там людей, які хочуть врятуватися від смертельних хвороб і старості, занурюють у «кріосон». Власне, усю першу частину персонаж очікує, коли ж відбудеться процедура заморозки другої дружини його батька, блукає по території і спілкується з надзвичайно дивними людьми. У другій частині Джеффрі зустрічає жінку.

У принципі, про цей роман більше нічого було би сказати, якби не феєричний переклад з англійської на невідому, – він, поза сумнівом, подарує вам багато втішних хвилин. Перекладач Максим Нестелєєв у післямові обачно визначає мову оригіналу як «кострубату, іноді з чудернацькими поєднаннями слів у словосполученнях, із переважно короткими простими реченнями, що водночас нагадують Біблію і пізнього Льва Толстого».

Мовляв, претензії до перекладача не приймаються – це сам автор так пише; а якщо вам щось не подобається, прокачуйте вміння відчитувати приховані сенси постмодерних текстів!

Така позиція давно вже стала трендом українських перекладачів і письменників – на постмодернізм можна списати буквально все, від граматично невправних сполучень і  дикого набору лексики до банального невідредагованого гуглтранслейту.

«Машина прямувала назад до приватної злітно-посадкової смуги, і це єдине, що там рухалося, яке невдовзі обгорне земля», «вони обидва, батько й мачуха», «сиділа жінка у натуральну величину на однобокому стільці в заваленому зсувом будинку», «деінде зали були голий дизайн», «та сама кирея з минулого разу – стара і зморшкувата», «згорблена постать і белькотливе обличчя», «можливо, то був броколі», «їжа, яку я жував, виповіла мені, що то цілковито може бути м’ясо», «хай обличчя проминають зоровою скринею і виходять із потилиці», «робота поглядала на мене з моніторів на столі, де я повномірно вбирав свою ситуацію у факті того, що осьде чому я належав», «…боявся висновку, до якого міг б дійти, що цей вислів – не витребенькуватий жаргон, що він мав сенс, який прочиняє двері до переконливого аргументу щодо важливих питань», «його слова однією з мов Центральної Європи стали плавною цифровою безстатевою англійською», «до російського міста сходить стисла реальність, яка б оповила таємницею, якби знічев’я не була така реальна», «на цьому він спинився, щоб вивільнити носовичок з кишені штанів і висякатися, беззастережно, із подальшими мазками та плямками» – не знаю,  «чи можна віднайти абиякий смисл» у цьому нагромадженні в цілому знайомих українському читачеві слів, але 300 сторінок такого тексту неабияк піднімають настрій.

Рівень бентеги – зашкалює.

Читати неодмінно, якщо оце все справді нагадує вам Біблію і пізнього Толстого; ви перевіряли власні висловлення на ЗНО й не будете шоковані десятком-другим граматичних помилок на сторінку; хочете відволіктися від сумних думок про старість, хвороби і смерть – ну бо дуже смішно.

Марек Гласко. Красиві двадцятилітні.  Переклав з польської Олександр Бойченко. – Чернівці : Книги ХХІ, 2017

♦ Утім, відволіктися від них можна й без недолугого перекладу. Наприклад, читаючи збірку спогадів «Красиві двадцятилітні» – зворушливо ліричних і чорнувато смішних текстів. Її автор –  Марек Гласко, польський письменник, який наприкінці 1950-х виїхав на Захід, жив у Франції, Італії, Ізраїлі, США, конфліктував із поліцією, мав спроби суїциду, перебував у психіатричних клініках, аж зрештою наклав на себе руки, прийнявши велику дозу снодійного й алкоголю.

Або не наклав: у післямові перекладач Олександр Бойченко застерігає, що в цілому тексти «Красивих двадцятилітніх» не можна сприймати як мемуари чи автобіографію. Автор «сповідує принцип не фактичної правди і не цілком відірваної від неї вигадки, а так званого правдивого вимислу», зазвичай виставляючи себе не в кращому, а в гіршому світлі. Тож хтозна, як там насправді було з самогубством, але книжка вийшла цілком веселою – такою, що вперед ногами.

Якщо вже не можна класифікувати її як спогади, я би запропонувала вважати «Красивих двадцятилітніх» збіркою цінних порад. Наприклад, щодо того, як діяти, коли ти працюєш вантажником і водієм, а «горілку вкрасти важко: у разі розбиття пляшки належить показати запечатану шийку й долучити протокол про бій». Або якщо «поїхав до Ніцци і розпочав знайомство з Лазурним Берегом за класичною схемою: підхопив трипер». Або коли маєш нагальну потребу поїсти й відіспатися, а єдиний шанс це зробити – потрапити до в’язниці чи психлікарні (увага: «…якщо  опинишся у в’язниці в Яфффі, теж занадто не вимахуйся: відлуплять так, аж упевнишся, що з ізраїльтянами нічого поганого не станеться і вони якось дадуть собі раду»).

Окремі поради я би порадила занести на скрижалі авторам сучукрліту – ну чи що в них там замість скрижалів: «робіть усе, що завгодно, тільки пишіть якомога менше» або «книжки треба писати, як доноси, пам’ятаючи, що бездарно написаний донос може знищити перш за все тебе самого».

Рівень бентеги – 0. І це ще одна хороша новина на сьогодні.

Читати неодмінно, якщо ви – «вже лисуваті, вже не красиві й не двадцятилітні», «зробили кілька своїх кроків під сонцем; хтось зробив їх краще, хтось гірше» і любите оповідки в стилі «ліхіє …-ті»; навпаки, ви – красиві двадцятилітні й поняття не маєте, для чого красти горілку; уже пригледіли собі пляжик у Ніцці чи лікареньку в Берліні – на те він і безвіз!

Читайте також:
Незаперечні переваги непозбувної бентеги. Трофименко про літпроцес

Що шукати на головному книжковому фестивалі Києва:
5 новинок #підарсенал

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *