“Іду собі прифронтовим селом на Донбасі, бачу – на лавочці кілька жінок. Якою мовою з ними краще?..”

Ірина Цілик
письменниця, режисерка

(FB)

І про жителів Донбасу.

Військові поселили нас під час нашої кіноекспедиції до сільської хатинки у прифронтовій зоні. Захотілося мені сьогодні приготувати якоїсь людської їжі. Дай думаю, познайомлюся з сусідами, овочів куплю чи що.

Йду собі селом, бачу – сидять у затінку на лавочці кілька жінок і дрібних дітей. Якою мовою з ними краще, – думаю, підходячи, вагаюся, врешті даю слабину.

“Здравствуйте, бла-бла-бла…” Літня жінка примружує око, вивчає мене деякий час. “Як звати тебе, дитина? – каже українською. – Ірочка? Зайка, іди ось туди. Бачиш під вишнею росте щавель? Нарви собі скільки хочеш. І цибульки. І петрушки наскубай, он кучерява, дивись”.

Сміюся, дякую, йду, скубаю. В цей час одна з молодих жінок зникає і повертається з пакетом – там морква, капуста, шість домашніх яєць.

Дістаю гроші. “Ти що чудиш?! А ну сховала бігом. Хочеш нас образити?”

Ледве всунула хоч трохи тьоті Маші (старшій жінці).

На прощання вона мені: “А ти звідки? З Києва? Ого. Слухай, передай там Порошенку, цьому пісюну глазированому, щоб уже закінчував швидше тут війну.” “Та, – сміюся. – Це ж мій дружочок, звісно, передам, аякже”. Сміються також. “Ти заходь, раптом що”, – чую вже у спину.

А поки я все це пишу, мій зелений борщ уже майже доварився. Підозрюю, добрий буде борщ з щирого донбаського щавлю. Хех.

Читайте також:
Для людей Донбасу більшою проблемою є бідність, ніж обстріли, – ПРООН