“Спершу думали, що це страйкбол”. Три роки АТО: перший бій, порушений наказ, герой, втрата

 

Виповнюється три роки з початку АТО, що де-факто є російсько-українською війною.

13 квітня 2014 року, у відповідь на вторгнення диверсійних загонів і захоплення групою Гіркіна-Стрєлкова відділення міліції у Слов’янську, в.о. президента України Олександр Турчинов оголосив про початок антитерористичної операції.

Перший постріл у цій війні з українського боку здійснив Вадим Сухаревський. Зараз він – командир батальйону морської піхоти 36-ї бригади берегової оборони ВМС ЗСУ, майор, позивний “Барсук”, 32 роки, кавалер орденів Богдана Хмельницького II і III ступенів.
А три роки тому – старший лейтенант, командир 3-ї роти 80-ї аеромобільної бригади ЗСУ (зараз – 80 одшбр).

Зіткнення сталося біля села Семенівка (передмістя Слов’янська).

Проігнорувавши наказ командування не відкривати вогонь та задіявши проти “сепарів” КПВТ (крупнокаліберний кулемет Владимирова) на бронетранспортері, Сухаревський врятував бійців підрозділу СБУ “Альфа”, які були без броні і просили про підтримку.

Геннадій Біліченко – перший загиблий в АТО

У цьому бою був важко поранений Андрій Дубовик, підполковник з “Альфи”, та загинув капітан СБУ Геннадій Біліченко – саме він є першою втратою українських силовиків в АТО.

Як повідомив учора Петро Порошенко, за три роки початку АТО внаслідок бойових дій загинули 2652 воїни з усіх силових відомств.

2653-й загинув увечері 12 квітня.

В інтерв’ю “Цензор.нетАндрій Дубовик згадував про ключовий момент першого бою 13 квітня 2014 року:
“По нам прицільно вела вогонь група бойовиків із “зеленки”, і всі наші пересування були добре помітні. Шансів на порятунок не було. Ми починали бій ушістьох, начальство автоматів не мало, наш вогонь помітно ослаб. Ситуація ставала зовсім критичною. Я почав засинати від втрати крові, і тут крізь сон почув, як запрацював крупнокаліберний кулемет. Це за моєю спиною викотився БТР!”

“У десантників [80 оаембр ЗСУ], як ми потім з’ясували, був суворий наказ – у бій не вступати ні в якому разі. Не піддаватися на провокації. Але цей БТР все одно прийшов до нас на допомогу! Хтось наплював на всі накази і херачить із кулемета! Це хлопець всіх нас врятував… Він придушив вогонь із “зеленки”, по нам перестали довбати прицільно, і противник почав відхід. Тут мене й витягли”, – розповідав Дубовик.

Надалі Борсук проявив себе в боях у районах Слов’янська, Луганська, Георгіївки та ін., був поранений.

Перший бій

Сам Вадим Сухаревский в інтерв’ю “Цензору” про перший бій АТО згадував таке:
“Моя десантна рота була одним з небагатьох повністю боєготових підрозділів на початок війни. Всі військовослужбовці – контрактники. Спочатку нас перекинули на оборону Луганського аеропорту. Але 12 квітня, коли російські диверсанти захопили Слов’янськ, ми отримали завдання по тривозі висунутися туди.

Завданням моєї роти на шістьох БТРах було вийти вранці 13 квітня на точку зустрічі із загоном спецназу МВС “Омега”, який був перекинутий на льотне поле на околиці Слов’янська, але своєї бронетехніки не мав.

На марші з Луганська нас супроводжували дві машини ДАІ. Звичайно, нас помітили. Ми вийшли на галявину біля передмістя Слов’янська села Семенівка і зупинилися. Причина була невідома, але “Омеги” там не було, їх висадили в іншій точці.

Так ми стали першим підрозділом Збройних сил, який прибув під Слов’янськ.

Завдання мені ставив мій безпосередній начальник комбриг полковник Віктор Копачинський, який слідував разом із нами.

Я виставив охорону. Однак місце для зупинки було обрано не цілком вдало. Ми стояли прямо на жвавій трасі, повз нас постійно їхали машини, ми привертали загальну увагу.

Під’їхали машини з керівниками СБУ, наше командування проводило нараду…

Мені повідомили, що ми зараз уточнюємо маршрут і продовжимо рух. Нас чекала “Омега”, до якої ми йшли на з’єднання.

Навряд чи наше висування було секретом для противника. Очевидно, вони провели розвідку, побачили, що зібралися машини начальників, і вирішили діяти, використовуючи фактор раптовості.

Віктор Копачинський

Раніше ще жодного разу наші війська не відкривали вогонь по противнику. У мене був суворий наказ полковника Копачинського – ні в якому разі без його команди вогонь не відкривати. Цей наказ повторювався неодноразово.

Цілком імовірно, що противник вів постійний нагляд за нами і координував напад. Була приблизно восьма година ранку, коли я отримав наказ приготуватися до руху. Всі мої бійці завантажилися в БТРи. Тобто охорону було знято, але до руху ми ще не приступили. У цей момент стався напад.

Біла легкова машина, що прямувала по трасі, раптово зупинилася, з неї вискочили автоматники і відразу відкрили вогонь по співробітниках СБУ. Одночасно група противника відкрила вогонь із “зеленки” приблизно за 300 метрів від нас. Сховатися від цього вогню було ніде, противник добре проглядав галявину.

Ніяких команд не було, у нас не було зв’язку з “Альфою”.

Війни не було, і тому перша думка, яка промайнула, що, можливо, це якась гра типу страйкболу. Але по наших БТРах почали стукати кулі, і я одразу зрозумів, що це справжній бій.
Я доповів про це полковнику Копачинському, але знову отримав наказ вогонь не відкривати.

Вогневий контакт був швидкоплинним і на короткій дистанції. Наших товаришів вбивали, а ми стояли і не діяли, спостерігаючи в приціли. Диверсанти діяли дуже зухвало, як ніби знали, що їм не посміють дати відсіч.

Минуло пару хвилин бою, я побачив, що бійці “Альфи” метушаться поряд із нашими БТРами, вони ведуть бій, у них поранені. А з боку “зеленки” противник почав атаку – група до 20 чоловік почала грамотно, перебіжками, парами пересуватися в нашу сторону – якби вони ще зблизилися, то змогли б перебити всіх, хто відстрілювався на галявині.

Я зрозумів, що які б не були команди, а відповідальність за загибель наших товаришів лежатиме на мені. Я дав команду висунутися вперед, і сам сів на місце стрільця, щоб вся відповідальність за це рішення була на мені. Стрільбу на ураження я вирішив відкрити сам.

Група в “зеленці” була професійною і становила найбільшу загрозу. Я відкрив по них вогонь із великокаліберного КПВТ.

При перших же чергах вони розсипалися і почали відхід. Я бачив, як вони тягли когось зі своїх, не давав їм підняти голову. Вогонь був повністю придушений.

Думаю, більше одного-двох мені зачепити вдалося – я бачив як вони когось тягли.
Але противник швидко вийшов з бою, грамотно сховався, місцевість цьому сприяла.

Переслідувати бойовиків наказу в мене не було. Для мене було головне організувати евакуацію поранених, і зрозуміти, яка допомога потрібна. Адже ми повинні були продовжити рух, від поставленого завдання відволікатися було теж не можна.
У мене був наказ. Я був на постійному зв’язку зі своїм безпосереднім начальником.

Командир [Копачинський] перебував у БТРі, до початку руху звідти не виходив. Під час бою, крім наказу припинити вогонь, інших команд він не ставив.

Як тільки стрілянина стихла, я знову порушив наказ і завантажив поранених в один зі своїх БТРів, тому що розумів, що їх порятунок залежить від того, як швидко їх прооперують.

Тому один БТР відправився в лікарню, а іншими я продовжив виконання завдання.

Я відразу отримав команду терміново покинути місце бою. Тому ми нічого не зачищали і не перевіряли.

Звичайно, якби відразу ми провели контратаку, то з огляду на наші сили, ми б змогли завдати ворогові великих втрат, можливо, вся група диверсантів була б знищена. Але такого завдання нам не поставили”.

На запитання журналіста Юрія Бутусова, як оцінило командування дії Сухаревського, чи нагородили його за сміливість і порятунок “альфачів”, тодішній старлей відповідав: “На той момент якихось позитивних оцінок я не чув. Мене за цей бій не нагороджували. Але я про якісь нагороди навіть не думав. Я офіцер, я давав присягу захищати Україну і я зробив свою роботу, яку довірила мені Батьківщина. Так і має бути”.

“Я задоволений, що все це було не дарма, що завдяки швидкій евакуації вдалося врятувати життя обом тяжкопораненим “альфівцям”, які першими прийняли бій. На жаль, один офіцер СБУ, Геннадій Біліченко, загинув в бою при відбитті нападу диверсантів. Вічна пам’ять”, – каже Барсук.

Військове диво і сила духу українців

“Російський марш до Дніпра” не відбулося завдяки українським військовим. Про це в статті для Atlantic Council з нагоди триріччя АТО пише аналітик Пітер Дікінсон, якого цитує “Дзеркало тижня”.

За його словами, на початку весни майже безкровна окупація Криму російськими військами змусила багатьох спостерігачів повірити, що Україна беззахисна й залежить від милості Москви. Ця точка зору була поширена і в самій Москві, де багато агресивно налаштованих голосів почали говорити навіть про святкування травневих свят у Києві. Перехідній владі не вистачало конституційної легітимності, і вона не могла ризикувати військовим протистоянням з РФ. Таким чином, вікно можливостей для встановлення влади Москви в Україні було очевидним.

Натхненний успіхом з анексією Криму Володимир Путін вирішив підняти ставки й піти на найбільший ризик за свою кар’єру. Протягом кількох тижнів шанси України на виживання як незалежної держави скорочувалися. Але “Російський марш” було придушено, проросійські заворушення на півдні та сході України були придушені. Кремлю довелося обмежитися невеликим плацдармом у Донецькій і Луганській області.

Три роки минуло з того часу, а Москва досі “залишається в тому ж болоті, яке вона сама створила”. На думку автора, проблема в тому, що російська влада недооцінила оборонні можливості України.

July 6, 2014 – Slavyansk, Ukraine – Slaviansk town after ukrainian soldiers they kick pro-russian rebels out of town (Credit Image: ZUMAPRESS.com/Global Look Press)

На той час у Києва було тільки 6 тисяч боєздатних вояків. Але Москва не врахувала хвилю патріотичного духу українців, який поширився по всій Україні через російську гібридну війну. Тисячі добровольців взяли зброю в руки й допомогли зупинити наступ російських сил. За ними стояла армія волонтерів, яка забезпечувала імпровізовану логістичну підтримку, яка передає на передову все: від їжі до одностроїв та амуніції.

“Це військове диво врятувало Україну й поставило Кремль у нинішнє скрутне становище”, – йдеться в статті Дікінсона.

Автор згадує, що у 2008 році під час зустрічі з президентом США Джорджем Бушем-молодшим Путін казав, що Україна – “це навіть не країна”, протягом останніх років він постійно наполягав, що росіяни та українці – це “один народ”. Вони називали дві революції в Україні результатом західного впливу, нівелюючи роль мільйонів простих українців. Ці зручні вигадки привели Росію до нищівних прорахунків у кампанії зі створення так званої “Новоросії”.

Помилкові російські уявлення про Україну говорили, що війська Кремля повинні були зустріти теплий прийом. А коли це виявилося не так, Росія почала звинувачувати міфічних “фашистів”, агентів ЦРУ та інших міжнародних “лиходіїв”.

“Насправді ж Кремль не зміг оцінити силу українського національного духу, особливо серед мільйонів російськомовних жителів країни без української етнічної спадщини. Ця помилка стала прямим результатом десятиліть російських заперечень щодо України”, – йдеться у статті.

Автор додає, що гібридна атака Путіна ставила метою демонтаж української незалежності. Замість цього вона закріпила Україну на карті Європи після століть у російській тіні.

Читайте також:
Візитка Яроша справді була знайдена бойовиками.
Правда про перший наступальний бій війни з Росією

Загиблі березня: 35 облич героїв

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *