Героїчна історія донбасівки Олени Мокренчук – прес-офіцера 72-ї бригади, дочка якої стала навідницею САУ

Олена Мокренчук, прес-офіцер 72-ї окремої механізованої бригади, не лише створила одну з найкращих бригадних прес-служб у ЗСУ – разом із нею в 72 омбр служить дочка Христина, яка перехворіла на рак та стала навідницею САУ (самохідної артилерійської установки).
Як передає “Новинарня“, про це йдеться в статті Геннадія Карпюка у газеті “Народна армія”.

При цьому Олена – або, як її називають, “мама Лєна” – народилася на Донеччині, в нині окупованому Сніжному, була вчителькою та християнською журналісткою.

У дитинстві Мокренчук кочувала з батьками-педагогами Новоазовським та Тельманівським районами, піднімаючи там сільські школи.
“Вона теж, як і тато з мамою та її вісім тіток, спершу стала педагогом (вчителькою історії). Але надзвичайна допитливість і бажання бачити далі за горизонт привели її в журналістику, потім — на Євромайдан, а згодом — на війну за краще майбуття для любого Донбасу та всієї України”, – йдеться в статті.

Олена Вікторівна – випускниця Донецького держуніверситету. Крім того, вона вивчилася в маріупольській філії теологічної семінарії на регента.

“Поступово її захопила ідея писати матеріали для вірян. І от вона випустила газету «Альфа і омега», спрямовану на людей, які хотіли розібратися в багатьох духовних аспектах, вийти з полону забобонів та хибних уявлень”, – пише Карпюк.

2009 року Мокренчуки переїхали в Київ, Олена прагнула долучитися до розвитку релігійної журналістики.

“Ми не шукали банальних скандалів, сенсацій, смертей та інших відомих серед медійників «с», — згадує свою роботу в християнському виданні Олена Вікторівна. – З іншого боку, я мала рятувати дочку Христину від раку щитоподібної
залози, їй тоді лише виповнилося 10 років. Треба було терміново зробити дитині в хорошій клініці операцію, щоб за нею постійно там спостерігали. Дякуючи Богу, донька подолала хворобу”.

Олена Мокренчук відкрила факультет журналістики в Київському християнському університеті та п’ять років його вела.

“Я хотіла виправити ситуацію, коли журналісти були невігласами, плутали пастора з пресвітером, не розрізняли конфесій, обрядів, так само як у травні 2014-го дехто з акул пера не бачив великої різниці між комвзводу та комбригом. А перед війною на Донбасі я започаткувала інформагенцію Alfapress”, – розповідає пані Олена.

Перед тим, під час Революції Гідності, вони з донькою Христиною вони працювали в  прес-центрі Євромайдану.

“З колежанкою Ганною Солдатовою їздила в Крим, коли там десантувалися «зелені чоловічки». Після анексії півострова почалися сумнозвісні події на Донеччині. Ми здійснювали безліч проукраїнських акцій у Краматорську, Слов’янську, Донецьку, які захопили сепаратисти та в яких мене з однодумцями неодноразово заарештовували”, – розповідає Мокренчук.

“Якось побувала на допиті в кабінеті «самого» Пономарьова, у якому тиснули на психіку, аби записати на камеру «зізнання». Поступово зрозуміла: ми зіткнулися із чимось чужинським: цінностями, поглядами. І згадаладавні діалоги з дитсадка. Настав час пітьми. І воювати з нею палицями або дерев’яними щитами вже не можна було”, – констатує Олена.

Волонтеркою Мокренчук стала, коли поблизу Волновахи зупинилися підрозділи ЗС України, і жінка з’ясувала, що воякам бракувало найнеобхіднішого. Для початку придбала хлопцям намети.

“На вокзалі в Донецьку у вагон заходив бойовик і перевіряв пасажирів. Олену не чіпали, напевно, тому, що вона мала місцеву реєстрацію. А в її торбах були каски, бронежилети, берці. Допомагало й знання всіляких манівців, завдяки чому вдавало
ся об’їжджати блокпости сепарів”, – ідеться в статті.

Траплялися зовсім ризиковані ситуації.

Якось хлопці замовили біноклі, прилади нічного бачення, одяг. Олена все склала в кілька сумок. Виїхала через окуповані Донецьк, Свердловськ. Але дістатися одразу до своїх не вдалося. Сутеніло, у місті ночувати не можна було: навколо снували бойовики. Вона взяла таксі й поїхала до місця, орієнтири якого раніше дали хлопці з бригади. Таксистові розповіла, що прямує до чоловіка. Той нібито спершу охоче віз пасажирку, але згодом заявив, що далі не поїде, і висадив жінку неподалік від шахти. За 10 хвилин туди примчали три авто з бойовиками.

— Я розуміла: якщо перевірять сумки, мені — кінець. Раптом спало на думку, як це буває в справжніх жінок, імпровізувати. Набираю номер зв’язківця — розвідника Роми. Кажу йому російською: “Коханий, ти ж просив, щоб я приїхала. Я майже на місці, але мене якісь люди не пускають. Приїдь розберися”. Звісно, бойовики прислухалася до розмови й трохи охололи. Подібними розмовами тримала дистанцію десь півгодини. Рома потім сказав, що вони зрозуміли, у чому річ, і хотіли їхати виручати. Але второпали, що буде бій, який невідомо чим для мене закінчиться. Тоді хлопці згадали: директор саме цієї шахти дотримується проукраїнських поглядів. Зв’язалися з ним і почали радитися, який сценарій розіграти для порятунку “мами Лєни”. Директор приїхав і заповзявся “з’ясовувати стосунки” з бойовиками на правах господаря підприємства. То була розмова на межі фолу!
Зрештою домовилися оглянути валізи в приміщенні шахтоуправління. А там уже зібрався повний зал обурених шахтарів. Вони мене затягли до себе, а бандити трохи покрутилися й вийшли назовні. Уночі люди директора змогли непомітно вивезти мене в ближнє село, але без сумок, пообіцявши знайти можливість переправити їх нашим бійцям…

Олена Мокренчук продовжувала допомагати з’єднанню разом із “Солдатською поштою”. Коли ситуація з постачанням помітно поліпшилася, командування запропонувало їй узятися за випуск бригадної газети. Так побачив світ часопис “Східний фронт”, а згодом, за сприяння волонтерів, — газета “Честь і воля”.

Тепер Олені Вікторівні вдалося створити одну з найкращих бойових прес-служб бригади на передовій, визнає “Народна армія”.

Про те, як у бригаду прийшла дочка Христинка, “мама Лєна” розповідає так: “Коли я перший рік воювала, вона закінчувала школу. На літо приїхала до мене допомогти в справах. І сказала: «Мамо, я нікуди звідси не поїду!» Засіла за роботою у волонтерському центрі на «Новій пошті» у Волновасі. 24 квітня 2016-го їй виповнилося й8, а наступного дня вона потягнула мене у військкомат із відношенням із бригади. Доня вирішила стати навідницею в САУ. Вона вже пройшла відповідне навчання й полігонний вишкіл. Я її кликала до себе, у прес-службу, як помічницю, але вона не хоче. Каже: «Я обіцяла хлопцям, що
буду з ними. Як я їх залишу?»”

Олена зізнається: бувало страшно, коли потрапляла під обстріл, бо вона звичайна людина. Та найстрашніше втрачати побратимів, бачити муки поранених.

Як писала “Новинарня“, прес-офіцер 72-ї “чорної” омбр Олена Мокренчук 2 лютого виступила з проникливою промовою на Майдані Незалежності, коли Київ прощався з сімома бійцями білоцерківської бригади, загиблими під Авдіївкою.

Умілі дії прес-офіцера 72 омбр стали однією з “цеглинок” виграшної для України інформаційної кампанії навколо загострення під Авдіївкою в кінці січня – на початку лютого.

Аналітик Юрій Бутусов тоді писав: “Особливо хотів би відзначити важливу роботу прес-офіцера 72-ї бригади Олени Мокренчук – завдяки її самовідданій і професійній роботі з висвітлення ситуації в бригаді офіційна інформація щодо обстановки викликала довіру.
На жаль, Олені довелося важче за багатьох – 2 лютого в промзоні загинув її племінник – боєць 72-ї бригади Роман Климов”.

Олена Мокренчук переконана: “Нам, журналістам, потрібно випрацьовувати різні моделі розуміння невідворотності нашої перемоги: для тих, хто зараз у бліндажах, хто далеко в тилу, і для тих, які зачекалися на прихід українського війська
в окупованій ворогом частині Донбасу”.