Андрій Бондар: Українських несистемних лівих і правих відрізняє лише ставлення до культури

Андрій Бондар
письменник, перекладач, блогер

(FB)

Іноді здається, що українських несистемних лівих і правих (системних лівих і правих у нас немає – не переживайте) відрізняє лише різне розуміння актуальних проблем сучасної культури.
Бо майже всі їхні сутички – якщо не рахувати погромів маршів рівності – відбуваються на ґрунті культури і різних її концепцій.

А якщо вже зовсім чесно, то йдеться просто про змагання символіки субкультур.

Коли ж узяти за гамбурзьким рахунком, то й погроми правими маршів рівності – теж типово естетична діяльність і мистецький жест. Уже не кажучи про останній погром виставки Чичкана в ЦВК, який, з одного боку, засудили всі притомні та прогресивні люди, але який, з другого боку, чудово вписався в стару-добру схему “ви будуєте піщані замки – ми їх ламаємо”. А отже, одні без других просто не уявляють свого життя.

Втім жодна з цих груп не пропонує головного – моделі існування для нашого нещасного суспільства.

Кожна з них пропонує розв’язати якісь окремі проблеми. І в лівих, в правих це проблеми суспільства, в якому начебто бракує справедливості для когось (людина, упосліджені соціальні групи) або для чогось (нація, держава). І аж ніяк не свободи.

Ніхто з них насправді не збирається розширювати простір можливостей і свобод. Субкультури такими речами не цікавляться. Вони цікавляться фетишами. Одні з них переймаються візуальним мистецтвом і теоретизуванням на тему прав. Другі – різноманітними практиками насильства, чим складають фальшиву конкуренцію державі, що, як відомо, на це насильство нібито має монополію. (Я навмисне спрощую.)

Натомість модель завжди народжується у прагматиків, а не в утопістів-ідеалістів. Тобто, в умовних лібералів, так зненавиджених і першими, і другими. Що, зрештою, й буде вкотре підтверджено в коментах і репостах до цього запису, які я коментувати не збираюсь.

Читайте також:
Андрій Бондар: кілька питань до дискусії про українську мову