П’ять книг 2016-го, якими варто почати 2017-й

 

Доки українські видавці невпинно працюють, аби здивувати читачів розмаїттям книжок #підарсенал, є нагода дочитати тексти, що побачили світ 2016-го року, деякі – уже наприкінці, тож могли загубитися у вирі новорічних свят.
Спостережлива критикеса Тетяна Трофименко не дасть вам пропустити ці видання, адже вони, поза сумнівом, варті уваги!

Андрей Курков. Шенгенская история. – Х. : Фоліо, 2016

 

♦ Якщо ви маєте змогу читати художню літературу тільки в громадському транспорті, роман Андрія Куркова «Шенгенська історія» має всі шанси стати для вас книгою року. Що й казати, ми всі наполегливо мріємо про великий роман, але коли до рук потрапляє справді груба книжка, уже й не знаємо, як її дочитати…

Автор нікуди не поспішає й закликає вас до того ж. Він пише про події й персонажів, які типовими для сучасної української літератури не назвеш. По-перше, це не роман про українців. І не про трагічну й героїчну українську історію. По‑друге, традиційно для Куркова, написаний він на досить низькому емоційному регістрі. Палання пристрастей тут немає – приємний бонус для тих, кому їх аж забагато в сучукрліті. По-третє, це ідеальний текст для масового читача, без надмірних інтелектуальних вправлянь, із паралельним послідовним провадженням кількох сюжетних ліній і змалюванням життя звичайних сучасних людей. Це історія трьох молодих пар, які хочуть виїхати з Литви, щойно країна вступить до Шенгенської зони.

Барбора й Андрюс вирушають до Парижа, Інгрід і Клаудіус – до Лондона, а Рената і Вітас залишаються вдома, на мальовничому хуторі, де з роботою, у принципі, так само не дуже, як і в Європі, на яку покладалося стільки надій…
У якомусь сенсі «Шенгенську історію» можна назвати романом про заробітчан – і справді, тут добре показано (на відміну від, скажімо, роману Наталки Сняданко «Фрау Мюллер на налаштована платити більше») щоденну боротьбу за виживання. У той же час особисті конфлікти персонажів розкриваються психологічно вправно: до кінця роману не всі пари залишаться в тому місті, куди спочатку приїхали, і – не всі залишаться разом. Важливі таємниці також будуть розкриті – без солодкавих геппі-ендів.

Курков не ескалує чорнуху, але й не прикрашає дійсність: особливий ефект мають ті фрагменти, які начебто дають підстави сподіватися, що тепер уже все буде добре, але… Лунає цілком справжній, а не метафоричний вибух снаряда далекої війни – і стає зрозуміло, що не така вона вже й далека.

Читати  неодмінно: шанувальникам розлогої психологічної прози; зачарованим уявною романтикою життя в Шенгенській зоні; тим, хто хоче дізнатися, скільки всього корисного поміщалося в дерев’яний протез героя литовського фольклору Кукутіса, а також навіщо було фарбувати кота в червоний колір.

Яна Дубинянська. Свій час. Переклала з рос. Вікторія Стах. – Львів : ВСЛ, 2016

♦ А взагалі, якщо вам здається, ніби події в тексті розвиваються занадто мляво, цілком можливо, що це не автор так задумав, а вас – сповільнили! Таке стається, наприклад, у новому романі Яни Дубинянської, де реалістичний план зображення поєднується з фантастичним.

Частина персонажів, наділена «своїм часом», мешкає в таких собі захисних капсулах‑хроносах і здатна прискорюватися; частина ж послуговується «комунальним часом», тому безжально гальмує, перебивається на «екводотаціях» і подвизається в різного роду закладах спільного користування (дім-трах, дім-сон, дім-базар). Тоді як самі «комунальники» схильні вірити, що їхній світ –  це прекрасний світ-комуна, «привілейовані» називають його «плебс-кварталом»; своєю чергою для «черні» світ володарів хроносу – це «задвірки».
Як ви здогадуєтеся, між цими умовними просторами неминуче має виникнути конфлікт, і він таки виникає, хоча змальовує його авторка дещо імпресіоністичними мазками, тобто похапцем і ближче до фіналу.

Персоналізація протистояння відбувається через образи  персонажів – діда Ебенізера Сума та його правнука з ориґінальним іменем Іґар. Власне, дід значною мірою й утримує маргіналів із плебс‑кварталу, адже протягом усього життя його турбує доля старого друга Женька Крамера, який стає ідеологом комуни («Ежен Камер, мій вічний суперник і співрозмовник, альтер-его, що я створив його через самотність»). З якого дива вирушає до плебс-кварталу Іґар – зрозуміти важко, найбільше схоже на те, що йому просто подобається займатися сексом без захисної капсули хроносу, однак нічим хорошим це не закінчується, адже конфлікт між світами, здається, таки нездоланний.

Фантастична складова роману особливо посилюється тим, що персонажі дуже дивуються, коли їм до рук потрапляють такі архаїчні гаджети, як мобілки («класна все-таки річ …передає людський голос на будь-яку відстань, економлячи час»), а реалістична – змалюванням… сучасного українського літературного процесу та Львівського форуму видавців у завуальованій формі.
Власне форум у більш-менш стрункій антиутопії «Свого часу» виглядає п’ятим колесом до воза, а персонажі «реалістичної» групи не такі вже й реалістичні: то відома поетка Арна фантастично «розганяється» під час гастролей, то письменник Андрій Маркович провалюється в безчасся… Здається, ця лінія була задумана переважно для того, аби дати можливість читачеві вгадувати реальних прототипів літтусівки. Я, щоправда, не вгадала жодного (жодну).

Читати неодмінно, якщо любите найцікавіше наприкінці; фанатієте від соціальної фантастики й антиутопії, навіть коли вони замішані на Львівському форумі; не дратуєтеся філософськими відступами щодо природи часу та хочете дізнатися, що за халепа сталася в романі після того, як одна маленька дівчинка поцікавилася, котра година.

Іван Семесюк. Фаршрутка. – К. : Люта справа, 2016

♦ Тим читачам, які все-таки віддають перевагу менш розлогій і більш «прискореній» прозі, можна порадити нову книжку про пригоди павіана Томаса Яковича Сироти. Художник, блогер і музикант Іван Семесюк – «турбофольклорний феномен в епоху чергового краху постколоніальної ідентичності» – пропонує власну метафізичну версію нашої війни з кацапами. Звісно, переможної.

Осердям битви стає специфічний транспортний засіб – фаршрутка, що прямує за маршрутом «Київ – Нахуй», а головними учасниками – Арлекін Петрович Переїбихаудеген, конунг СБУ; Кривавий пастор; Вольва Євдокимівна, хтонічне божество мезолітичного походження; Репостислав Вакарчук, штатний трубадур; Гриша №1 і Гриша №2 – патріотичні андроїди Харківського бронетанкового заводу, старші кнехти СБУ; голова Корчинського та інші не менш колоритні персонажі.
Їм протистоять злі сили – демон російської государствєнності Юрій Гагарін Долгорукий та Мєщєрскіє Скоморохи, які розгортають «стратегічне Западло» й бомбардують фаршрутку фрагментами Російської Федерації (можна відхватити по голові уламком Челябінска), однак урешті опиняються вони… правильно, на кінцевій маршруту.

Тримаючись художньої парадигми недобитків українського постмодернізму й карнавалу, Подерв’янського, Бриниха, Шинкаренка та Владислава Івченка з його чудовиськами, Семесюк тролить світову культуру (від Умберто Еко до Василя Шкляра) та геополітику, патріархальні комплекси та імперські стереотипи, намагаючись врятувати світ сміховою культурою. Як на мене, то екшну в тексті все-таки могло би бути більше, ніж балачок, але серйозна світоглядна база вимагає ідейного обґрунтування, та й у мавпуна Томаса накопичилося надто багато запитань, що потребують відповідей…

Читати неодмінно, аби дізнатися, про що пише свіжий «Упирятинський вісник»; чим нам загрожує Юрьєв день, а також яке традиційне українське закляття є сильнішим за «авада кедавра».

Роберт Саттон. Мудакам тут не місце. Як вижити в офісних джунглях. Переклала з англ. Любов Пилаєва. – К. : Наш формат, 2016

♦ Попри безперечну значущість сакральних знань, яких ви можете набути, прочитавши Семесюкову «Фаршрутку», не знаю, чи доведеться вам застосувати їх на практиці. А от зустрітися в офісних джунглях із мудаками доводилося, думаю, більшості. Роберт Саттон, викладач Стенфордського університету, написав посібник, покликаний допомогти виявити їх та знешкодити, а видавництво «Наш формат» видало друком переклад цієї книжки, зроблений у традиційній манері українських тлумачів – машинний переклад плюс #непозбувнабентега.

Слово «мудак» є тут чи не єдиним загальновживаним, адже в цілому «офісні джунглі» українського перекладу більше нагадують збори старої київської «Громади». Їх населяють «свавільники та паскудники», «бездушні покидьки»«підлі мерзотники», «безсердечні негідники», «злостиві люди», «хамлюги», «капосники», «нахабники», «зухвальці», «гнобителі» і навіть один «розгнузданий менеджер з продажів», які «послідовно та систематично поводяться мерзенно», «скеровують свою підлість на людей», виявляють «ігноруюче ставлення», коять «злодіяння» та «висмоктують енергію із жертв і очевидців». Такі огидні типи, твердить Саттон, є в кожному колективі («на робочому місці»). Він наводить промовисті дані соцопитувань, згідно з якими всі ми зазнаємо «випадків образливого гніву, ігнорування та зневаги», «грубіянства», «певного виду насилля на роботі», стаємо «безпосередніми жертвами цих наруг», ризикуючи «по коліна загрузнути між мудаками» чи взагалі потрапити «в пастку клоаки іншого виду».

Адже доки більшість співробітників «поводяться терпляче, мов довбані святьки», вони не лише зазнають наруги від мудаків, а й ризикують «перетворитися на їхніх дошкульних і жорстоких клонів», «підхопити» від інших «неприємні прояви образи, на зразок насупленості або лютих поглядів». Навіть автор, підпадаючи під цей вплив, часом «поводився як владне й показове хамло», тож не дивно, що у своїй книжці він «зосередив увагу на тому, як люди можуть уникнути зараження і поширення отруєння мудаками незалежно від їхніх індивідуальних внутрішніх демонів».

Попри апелювання до якнайширших читацьких мас, науковість посібника стенфордського професора потверджується покликаннями на різноманітні авторитетні джерела, на кшталт «Джорнал оф персоналіті енд соушл псайколоджі», «Персоналіті енд соушл псайколоджі буллетін», «Гарвардський бізнес-огляд» та рейтинг «500 найкращих компаній США», складений журналом «Форчун». Також дуже помічними видаються «Тест для самоперевірки “Чи є ви сертифікованим мудаком?”» та пам’ятка «Чи хочете ви бути ефективним мудаком?».

Читати неодмінно, якщо уривок «Про мудаків» із роману Юрія Іздрика «Воццек» видався вам заскладним; вам подобається продиратися крізь нетрі українського‑українського перекладу; цікавить, якою є орієнтовна загальна вартість мудака для компанії за один рік; скільки відповідностей дає у гуглі пошук за словами «Стів Джобс» і «мудак».

Ростислав Семків. Як писали класики: поради, перевірені часом. – К. : Пабулум, 2016

♦ Нарешті, коли завершите з мудаками, можна буде взятися до класиків. Викладач Києво‑Могилянської академії Ростислав Семків написав дуже корисну шкідливу книжку, адже тепер усі українські графомани, дізнавшись «секрети письма» таких визнаних майстрів слова, як Агата Крісті, Джордж Орвелл, Рей Бредбері, Курт Воннеґут, Мілан Кундера, Маріо Варґас Льйоса та Умберто Еко, почнуть із подвійним завзяттям завалювати своїми опусами видавництва та журі конкурсів. А що? «Я зміг, каже Рей, тепер, я певен, зможеш ти»! «Напишіть 52 оповідання за рік і робіть так 10 років підряд», – під’юджує Семків слухачів курсів письменницької майстерності Центру літературної освіти, тоді як мав би чесно ще на обкладинці вказати жирним шрифтом: «Не намагайтеся повторити в домашніх умовах, якщо ви не Рей Бредбері!»

Утім, якщо не розглядати книжку «Як писали класики» винятково як самовчитель для графомана (тим більше, що його свого часу вже уклав Антон Санченко), слід відзначити, що авторові вдалося поєднати інформативність, наукову ерудицію, легкий стиль і панорамне бачення історії світової літератури ХХ століття, уникнувши небезпеки створення серії «цікавих біографій» із циклу ЖЗЛ та зайвого академізму.

Окремі ж фрагменти збірки виявляють читачеві і власне художнє обдарування автора та його явне тяжіння до одного з методів дослідження текстів, а саме – психоаналізу. Так, за версією Семкова, Воннеґут починає писати, аби знешкодити власних демонів, Кундера рятується літературою від жахів довколишньої дійсності, фантазії про Марс свідчать про необхідність перетворення власного підсвідомого, а Еко «не був би постмодерністом, якби спершу не кинувся експлуатувати темних каракатиць нашого страху та рожевих зайчиків щирого сентименту».

Читати неодмінно графоманам, редакторам, видавцям і літагентам; усім, хто хоче дізнатися, чому Пуаро Агати Крісті – бельгієць; за що Маркес шпетив Льйосу; у порівнянні з яким автором Лакан може гуляти Парижем.

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:

Незаперечні переваги непозбувної бентеги. Тетяна Трофименко про літпроцес

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *