Незаперечні переваги непозбувної бентеги. Тетяна Трофименко про літпроцес

Відзначаючи перший рік існування нашого сайту, ми згадували про те, що «Новинарня» не була б «Новинарнею» без щомісячних книжкових оглядів Тетяни Трофименко.

Уважні читачі розділу «Читальня» помітили, що за січень-2017 книжковий огляд не вийшов. Але гостре перо (чи то пак, дошкульна клавіатура) найправдорубнішої критикеси України не забуло про діячів українського сучасного літу.

Підбиваючи підсумки свого року з “Новинарнею”, Тетяна Трофименко ділиться своїми міркуваннями не просто про окремі книжки, а про українських письменників і читачів, літературні премії та антипремії й неоціненний внесок критиків у культурний розвиток людства після майбутньої техногенної катастрофи.

А головне – розвіює інтригу щодо того, чи закриється проект «книжкові огляди від ТТ на “Новинарні“»!

Найскандальніша ганьба професії

Рік тому з’явився перший огляд книжок на “Новинарні”. Проект замислювався як суто пародійний, адже, на моє глибоке переконання, огляд нині є одним із найпроблемніших жанрів на межі власне літературознавства й масової культури. Я можу згадати блискучі огляди Юрія Володарського, ґрунтовні – Ганни Улюри або амбіційний проект «що понеділкових» оглядів на сайті «Літакцент», де автори підходять до своєї справи відповідально й із задоволенням, завдяки чому не виникає сумнівів, а чи взагалі читали вони згадувані тексти.

Тетяна Трофименко. Фото: ФБ Книгарня Є

На жаль, у більшості випадків книжкові огляди, що з’являються на інтернет-сайтах різної міри наближеності до літературного процесу, переважно нагадують механічне зібрання анотацій до книжок чи «вижимок» із прес-релізів видавництв (якщо, звісно, видавництво потрудилося розіслати такий реліз). Парадоксально, але кількість переглядів публікацій за назвами «Топ-5 книг для справжнього зимового настрою», «Топ‑5 книжок, як слід прочитати на зимових канікулах» і «Топ-5 книжок, які варто прочитати» (уміщених часто підряд!), може значно перевищувати кількість переглядів доволі якісних рецензій на один твір.

Очевидно, що на такий формат є попит, і зрозуміло, що цією ситуацією користуються. Ніяк інакше, як ганьбою для професії, я не можу назвати активну діяльність «найскандальнішого критика України» Ігоря Бондаря-Терещенка, якому вдається по декілька разів публікувати ті самі тексти «відгуків» на книжки в «оглядах» на різних порталах, часом умудряючись «оглянути» одночасно і власний, написаний під псевдонімом, роман, і твір власної дружини.
Сумно, що колись один із справді «найзубастіших» і безкомпромісних критиків України, нині ІБТ фактично піарить ті чи інші книжки, наражаючи на звинувачення всіх інших авторів, які працюють у цій сфері, – мовляв, що ж іще, крім панегірика, можуть написати критики в замовній рецензії за гроші видавництва?..

Така ситуація не видається мені нормальною, тож, починаючи писати огляди на Новинарні, я від початку ставила за мету лише тролінг цього здискредитованого й попсованого (від «попса») формату. Узята зі стелі «об’єднавча» тема («5 книжок, які слід прочитати до кінця зими», до кінця літа, до Міжнародного жіночого дня чи до Дня взяття Бастилії), притягнуті під неї за вуха тексти, пафосний тон, наївні поради щодо адресатів («читати неодмінно тим, хто…») – що ще потрібно для популярного огляду?

Відповідальність читача

Тетяна Трофименко із Сергієм Жаданом. Фото з ФБ

До честі сучасної української літератури (рідше йшлося про переклади) змушена визнати: книжки, які однозначно були би придатними для тролінгу, знаходилися не щомісяця. Часом траплялося поєднувати цілком серйозні позитивні відгуки з запеклим тролінгом – як, наприклад, у випадку з «книжкою одного вірша» Сергія Жадана «Пливи, рибо, пливи». Зрозуміло, що не всі, хто прочитав цей огляд на сайті, зрозуміли іронію, але мене радує бодай те, що в єдиному коментарі було висловлено сумнів, ніби «лети – мости», «слова – дива», «кохай – хай», «всього – твого» – це справді небанальні рими.

Адже коли ми говоримо про популярні жанри, це завжди закид в обидва боки – не лише авторам, які навмисно спрощують виклад чи заграють із вподобаннями масової аудиторії; це також закид читачеві, який готовий з’їсти все, що йому згодовують, хоч би й тричі повторений слово в слово «огляд».

Тому я з таким ентузіазмом вітала й поширювала рух «за непозбувну бентегу», що вибухнув у фейсбуці після оприлюднення цитат із перекладу «Мага» Джона Фаулза. Усі ці супер-дотепні комікси чи меми свідчать про зростання рівня читацької свідомості й готовність відстоювати свої права у випадку спроб впарити неякісний продукт.

Звісно, серед українських читачів є направду святі люди – скажімо, ті, хто беруться допомагати видавництву виправити недолугий переклад (так було, скажімо, у випадку з романами французької письменниці Мюріель Барбері «Елегантна їжачиха» видавництва Нора-друк або Стівена Кінга «Воно» Клубу сімейного дозвілля). Атракціон неймовірного альтруїзму, коли люди витрачають свій час, аби викладати в соцмережах правильні варіанти ідіом, мір довжини чи просто граматичних конструкцій, тоді як перекладачі й редактори вже отримали гонорари й книжка побачила світ!

Звісно, це пояснюється любов’ю до літератури, але так бути не повинно. З усім співчуттям до невеликих зарплат перекладачів і редакторів, про які вони так люблять бідкатися прилюдно, відповіддю на неякісний продукт має бути веселий тролінг – тільки він дає надію на те, що надалі люди відповідальніше ставитимуться до своїх обов’язків.

Кому потрібен критик?

У цілому, без зайвої скромності можу сказати, що проект оглядів на Новинарні вдався, – нехай вони й не мали десятків тисяч переглядів, але цей формат давав змогу писати максимально вільно, експериментуючи з регістрами. Ані в академічному варіанті, ані в «справжньому» огляді, який має «заохотити до читання», цей іронічний дискурс не був би настільки природним.

До речі, вихід на проблему «залучення пересічного читача» є також дуже важливим у контексті нашої розмови. Ні в який спосіб я не можу погодитися з твердженням про те, що критик працює насамперед для читача, а не для автора. Знову і знову, наражаючись на звинувачення в манії величі, я повторюю, що критик, як і теоретик та історик літератури, працює насамперед для майбутніх поколінь.

Відповісти на питання «що почитати?» цілком здатні піар-відділи видавництв, якщо, звісно, усі їх укомплектувати  відмінницями з філфаку, аби правильно ставили коми. Автор, ясна річ, ніколи не зважатиме на зауваження критика, вважаючи себе за замовчуванням геніальним. Тому я не вважаю, що критик має бути таким собі маячком в неозорому морі літератури, який вказує на якісні твори, а погані закликає не читати – вільні люди у вільній країні можуть читати все!

Мої амбіції насправді сягають лише тієї умовно сконструйованої ситуації, яка може настати, коли, після техногенної катастрофи, наші нащадки знайдуть в інтернеті «Карбід» Любки, «Мороки» Михеда, «Баборню» Лаюка та рецензії різних критиків і скажуть: «О, а така собі Трофименко вже тоді відзначала, що з художнього боку це нікуди не годиться!»

Чому «булькнула» Малярчук

Очевидно, що моя критика суб’єктивна – іншою справжня критика й не може бути. У той же час я з повагою й розумінням ставлюся до думок, які не збігаються з моїми щодо оцінки того чи іншого твору, і якщо аргументи опонентів мають реальне підґрунтя, можу визнати їхню рацію.

Так було цьогоріч із присудженням єдиної української книжкової антинагороди – Золотої бульки Літакценту – роману Тані Малярчук «Забуття». Ніхто з колег не заперечував, що це є сильна книжка, однак, цілком у відповідності до критеріїв присудження Бульки, вона не дотягнула до того рівня, який могла би продемонструвати авторка, і не виправдала сподівань, заявлених щодо роману з суспільно-історичною проблематикою.

 

Разом із тим, я абсолютно серйозно вважаю, що «Забуття» слід безкоштовно дарувати бібліотекам і школам, адже цей роман здатен пояснити поспільству складні перипетії української історії початку ХХ століття аж ніяк не гірше, а в рази краще, ніж романи Андрія Кокотюхи.

Про срач і Кокотюху

До речі, про Кокотюху – найзапеклішого адепта твердження, що критики в Україні не існує. У перманентному срачі (дискусією я цей дискурс назвати не можу, бо ж «найпродаваніший автор сучукрліту» постійно дозволяє собі переходити на особисте) довкола цієї проблеми я лише нещодавно змогла вичленувати раціональне зерно.

Андрій Кокотюха. Фото з ФБ

Думаю, причина постійного протиставлення «рецензентів і оглядачів» критикам, яких нібито не існує, зумовлена тим, що Кокотюха уявляє свої тексти лише вписаними в дискурс академічного літературознавства, який для нього чомусь асоціюється з критикою.

Тож коли шанована мною колега Софія Філоненко розглядає його романи (як і тексти інших представників масліту) з урахуванням усіх необхідних контекстів, паралелей і апеляцій до світової практики цього кшталту літератури, це проливається бальзамом на рани працьовитого українського автора.

Якщо ж хтось дозволяє собі висловитися, що, попри безумовну значущість масової літератури для масового читача, для багатьох інших читачів романи, а тим більше серіали за сценаріями Кокотюхи – у кращому випадку кумедне, а в гіршому – нудне чтиво (видиво), о, тут уже справа на три доби темпераментного обговорення в коментах…

Чи отримає Ірванець Шевченківську премію?

Зрештою, попри поширену думку, мені не йдеться про те, аби «мочити» Кокотюху (Люко Дашвар, Мирослава Лаюка – зайве закреслити). Цілком очевидно, що на сьогодні в Україні розшарування читацьких уподобань і критеріїв оцінювання літературознавців (критиків) настільки радикальне, що говорити про якогось «масового читача» чи «об’єктивні критерії» у конкурсах і преміях не доводиться.

Для дуже багатьох громадян нашої держави головним залишається те, аби текст був написаний українською мовою, мав виразне патріотичне спрямування й узагалі навчав добру – естетичні критерії відіграють тут цілком другорядну роль.

Хтось, навпаки, продовжує вимагати від літературних творів епатажу, стилістичного експерименту й багатозначності прочитання – і лише такий текст готовий визнати твором мистецтва. Існують і інші версії.

Відтак не можу не захопитися мужністю деяких моїх добрих друзів, які ризикнули ввійти до оновленого складу комітету Шевченківської премії – чи не найпотворнішого рудименту української радянської культури, – ігноруючи біблійну мудрість, що застерігає вливати молоде вино в старі міхи.

Працюючи, попри всі заходи декомунізації, у межах постанови №646 Ради міністрів Української РСР від 20 травня 1961 року для відзначення пам’яті великого українського поета революціонера-демократа Т. Г. Шевченка, ці люди беруть на себе небезпечну в наш час відповідальність визначати «найвидатніші твори літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, які є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства».

Ще раз підкреслимо: це все в той час, коли журі премії ЛітАкценту (без солідної грошової винагороди, але зі значно потужнішим складом експертів) не може дійти згоди щодо оцінки роману Тані Малярчук, який претендував і на найвищу, і на антинагороду!

Звісно, не хочеться втрачати ті гроші, які вже призначені на премію. Звісно, для них буде знайдено інше застосування. Однак хочеться сподіватися, що раз уже ми маємо цю схиблену у своїй суті не мистецьку, а державну нагороду за свідомість і духовні надбання, ближчим часом зміняться принаймні критерії добору кандидатів, дизайн сайту і стилістика самих текстів подань (особисто я готова рекомендувати від Харківського літературного музею, який ще найглухіших 1990-х був осередком неформальної культури й спротиву зашкарублій совковій системі, на здобуття цієї премії найбільш одіозних авторів сучукрліту, доки почуття гумору не осінить і секретаря Шевченківського комітету).

Поки що ж нам пропонують радіти, що до третього (фінального) туру відбору пройшли не подані регіональними спілками чи закладами культури твори «невизнаних геніїв» кшталту Антонії Цвід чи Олега Чорногуза, а книжки Івана Малковича,  Віталія Портникова, Василя Портяка, Андрія Содомори чи Івана Яцканина. Можна бути певними, що їхня творчість так само знайома й важлива українському народові, як і творчість лауреатів Шевченківської премії попередніх років – Павла Гірника, Леоніда Горлача, Мирослава Дочинця чи Юрія Буряка.

Однак цікаво, чи вдасться дожити до того часу, коли премію отримають усі поважні публіцисти й видавці, які не мали би шансів при старому комітеті, і побачити найвищу державну нагороду в галузі літератури й мистецтва в руках Олександра Ірванця?.. Хтозна, адже праця літературного критика така небезпечна…

Шевченко дивиться на Ірванця. Фото “Сумно”

* * *

Попри все сказане вище, моє бачення перспектив процесів, пов’язаних із сучасною українською літературою, не є песимістичним. Певна річ, що основні події відбуваються зараз на лінії фронту.

Однак працюючи зараз і тут у тих обставинах, які складаються, ми маємо не втрачати насамперед здорового глузду і почуття гумору, навіть у такій поважній сфері, як вітчизняна література.

А отже, літературні огляди від Тетяни Трофименко на «Новинарні» тривають!

автор: Тетяна Трофименко

Книжкові огляди за 2016 рік:
5 книжок, які неодмінно треба прочитати до кінця зими

Березневі гіди по нових книжках, які варто прочитати любителям еротики

5 книжкових новинок, які треба не забути прочитати після Арсеналу

Що замість жіночого роману?

Літо, мороки, борги і постфашизм: 5 новинок української чоловічої прози

5 уроків оптимізму в літературі. Книжковий огляд липня

Вірші для серпневого читання. Від війни Цілик до риб Жадана

Гаряченьке чтиво від топ-авторів Форуму: нова Малярчук, Антипович, Бабкіна, дембель Чех, Кідрук…

Книжковий огляд жовтня: ДНК з Жаданом, тато Чапай, роботи і кремлядь

Книжковий огляд листопада від Тетяни Трофименко: дивуймося разом!

Підсумки-2016: Тетяна Трофименко підбиває літературні тренди року

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *