Українська Айя-Софія: як її декомунізувати?

автор: Ольга Кутишенко

Стамбульський собор Айя-Софія був православним трохи більше восьми століть, католицьким – два століття, мусульманською мечеттю – майже шість. Зараз на стінах храму-музею сусідують Мухаммед, Аллах та Ісус Христос.

Перші два у вигляді арабської в’язі – в ісламі заборонено зображати обличчя. Ісус –на фресці. Таке сусідство показує, як легко можна коригувати та поєднувати ланки історії – на руїнах одних культур лаштують нові.

В Україні нині триває декомунізація.

Значна частина суспільства вважає, що процес цей означає лише перейменування вулиць та знесення пам’ятників. Багато хто вже звик називати «радянщиною» або «совком» усе, що не подобається та не влаштовує. Інша частина людей, навпаки, досі ностальгує за міфічним уже образом Радянського Союзу.

Спробуймо уявити державу Україна стамбульським собором Айя-Софія.

 Фрески та їхні образи

Після ухвалення закону про декомунізацію в нас почали думати, які фрески замінити, а які лишити, і де саме.

Врешті, на найвидніших місцях нашого собору лишилися випробувані часом образи Ярослава Мудрого, Володимира Великого та Григорія Сковороди.

Далі – Каменяр, ближче до центру Леся Українка й Тарас Шевченко. Усі ці обличчя – з гривневих банкнот. Але ж… Франко перекладав Маркса, Українка – маніфест Комуністичної партії, а Шевченко несе таку ж національну конотацію, як і «калина» та «сопілка».

Трохи в пітьмі ще одна фреска – Степан Бандера. Грушевський – вже видніше.

Втім, це залежить від конфесії: в деяких Бандера на почеснішому місці за очільника УНР.

Ще є Хмельницький. І зовсім немає тепер місця в нашому соборі ідеологічним героям радянських часів.

Ми думаємо, що просто затерти одних і лишити чи домалювати інших – це вже половина справи. Але ж проблема не в настінних розписах, а в головах.

Соціологи з групи «Рейтинг» фіксують майже однакову народну підтримку Мазепи і Петра І. Аж 34% добре ставляться до віднедавна покійного Фіделя Кастро – приблизно такий же результат має Бандера. Кожен четвертий мешканець позитивно ставиться до Леніна та Сталіна.

То, може, нам взагалі не потрібні герої на стінах нового собору?

Якщо вони й будуть, то не мають стати культом, як це було за радянських часів. Герої повинні лише допомагати осягнути історію України. Щоб ми усвідомлювали, що «дід у кожусі» Тарас Шевченко був колись франтом, цілком мав на те право і це жодним чином не применшує його вартість для нас.

Головний пам’ятник – хто нам треба і чи треба взагалі?

Раніше в центрі нашого собору стояв Ленін.

Досі лишається близько 300 різноманітних пам’ятників «вождю пролетаріату». І саме з цим особливо непросто.

Їх повалення викликає більше емоційне заперечення людей, ніж назви вулиць, каже керівник «Рейтингу» Олексій Антипович. Емоції потужніші.

З іншого боку, чому ви будете більше радіти – встановленню у сквері пам’ятника якомусь із перелічених вище діячів чи новому відкритому фонтану або новим зручним лавкам?

Інакший «головний» пам’ятник країни лише наслідуватиме радянську монументальність.

Та й чи знесення пам’ятників посприяє наближенню ментальності до європейського простору? Дивлячись як їх зносити – по-європейському чи ні.

Якщо найвідоміший Ленін на бульварі Шевченка в Києві взяв 2013 року на себе все те зло, що накопичилось у людей на попередню владу – то інші мали би принести якусь користь. Наприклад, жителі одного села продали Леніна як мистецький витвір і на отримані гроші відремонтували школу.

Погодьтеся, собор у нас має досить багато комунальних проблем, частину з яких міг би покрити той же проданий Ленін. Якщо того захоче громада.

Читайте також:
В Україні офіційно завершився “ленінопад”

Активісти погодились не зносити Щорса і почекати до листопада

Зміни простору

Яким має бути внутрішній простір нашого нового собору?

За радянських часів він відповідав типу мислення пересічного громадянина. Це звідти лишилась приказка «бідненько, але чистенько»: про маленьку соціалістичну квартиру.

Простота була чеснотою. Уніфікація, усередненість кожної людини виявлялась в однакових умовах життя – «рівність у злиднях». Люди були підозрілими до всього нестандартного.

Приблизно після 35-ти люди починали говорити «та ні, я вже для того застарий». На роботі жили очікуванням 18-ї години. Риса пристосуванства лишилась і досі – поки половина жителів організовує ОСББ, інша критикує будь-які їх ініціативи.

Як і за радянських часів, громадський транспорт і тепер заганяє нас в рамки і діє на психіку – важко думати про гідність, відчуваючи себе шпротом в банці.

Простір задає наш тип мислення.

Тому зараз «радянською» людиною може бути і 20-річний. Ми переймаємо поведінку минулих поколінь через освіту, виховання та довкілля, у якому живемо.

Людей мого віку дратують і ті, хто смітить на вулиці, і ті, хто лаштує народні скульптури із розмальованих пластикових пляшок-«комашок» та ведмедиків із шин.

Вони не розуміють, навіщо хтось фарбував у майже неонові кольори встановлені ще за радянських часів металеві скульптури верблюдів та слонів.

Нам потрібні культурні, соціальні проекти. Жага прикрасити сірість джунглів спального району означає те, що не все ще втрачено. Тільки би енергію спрямувати в правильне русло.

Нетерпимі парафіяни

До речі, ненависть до сексуальних меншин не є ознакою виключно радянської людини. Це ознака монокультурного суспільства, де будь-яке відхилення від «норми» дивує. У гіршому випадку – лякає, а тому викликає агресію.

Усе, що псувало образ ідеального радянського суспільства, ховалось або у тюремні камери, або в тінь соціуму, як інваліди.

Хоча в суспільстві були люди, що виявляли протест проти одноманітності. «Стиляги» середини 1950-х років втікали від сірої повсякденності за допомогою джазу та яскравого одягу. Їх не приймали навіть однолітки – як зіпсованих гвинтиків відлагодженого механізму.

Але на небезпеку бути «інакшими» вони йшли свідомо.

Представники ЛГБТ-спільноти часто не мають і такого вибору.

Ще у 2000 році cхід України був другим регіоном після півдня за кількістю відкритих геїв. Та через те, що прихильників Євромайдану таврували як «гейропейців», представники секс-меншин підпали на підконтрольних сепаратистами територіях під ще більшу агресію і були змушені залишати свої домівки.

Як-от Олександра із фільму Марусі Боцюрків «This is gay propaganda: LGBT rights and the war in Ukraine», плакати із зображенням якої розклеїли в Донецьку.

Не надто безпечною є відкрита нетрадиційна сексуальна орієнтація і на решті території України.

«В нашому суспільстві, для української духовності це неприйнятно», – кажуть депутати щодо наявності поняття «гендер» та «сексуальна орієнтація» в конвенції Ради Європи проти домашнього насилля та насилля щодо жінок. А як щодо прав людини?

 Коли соціум одноманітний та зникає мультикультуралізм, це посилює і деградацію моральних принципів.

Ворожість до нового приводить до зневіри у власних силах та й у те, що ти щось можеш змінити.

Як правильно трактувати історію

У середині 2000-х в моєму селі ми мали хорошого сусіда-дідуся. Продавали йому молоко – він дарував моїй мамі цукерки. Тільки після його смерті я дізналася, що колись він провадив у селі колективізацію.

А ми продавали йому молоко. І ніхто нічого не обговорював, так не було прийнято.

Замовчування минулого вигідне не тільки тоталітарній владі. Минуле, яке не дискутують, легше корегувати. А відчуття, що за «інакшу» думку у тебе, а тим паче у твоєї сім’ї, можуть бути проблеми – ознака радянського мислення.

Цей рудимент не має лишатись в українському соціумі. Ми можемо відчувати себе зобов’язаними радянському минулому в тій же мірі, що і Німеччина часам нацистів.

У «Читачі» Бернгарда Шлінка діти ставили питання про бездіяльність чи навпаки сумнівну діяльність своїх батьків у роки Другої світової.

Ми нічим не зобов’язані ідолам минулих поколінь. Так, ОУН боролася за Україну, але і переслідувала євреїв у Львові. Це дві сторони одного життєвого епізоду, де не буває цілковито чорного чи цілковито білого.

Якщо історична політика повністю потратить до рук держави, ми перестанемо контролювати ситуацію. Тільки опрацювання, осмислення та прийняття історії – виграшна та перевірена стратегія. Пам’ять та історичні дискусії – це допомагає формувати новий європейський менталітет.

Читайте також:
В Києві декомунізовують “Український дім”. ВІДЕО

Недекомунізований лідер

Якщо в радянські часи правильними були «атеїстичні» погляди, то зараз апелювання до Божої допомоги присутнє мало не у кожному публічному зверненні українських політиків. Вони ніби перекладають певну відповідальність на Бога, спираючись на життєво необхідну потребу людей у церемоніях та нагородах.

Змінювалося лише кому поклонятись – КПРС, Богу, кому-чому завгодно.

Декомунізація в нас частково покликана допомогти владі здобути імідж «хороших хлопців». Але чому на головний державний пост так рідко приходять інтелектуали чи реформатори?

Ще Сократ говорив, що коли народ обирає лідера, то охочіше вірить словам продавців солодощів, а не лікарів. Тобто тих, хто пропонує нам деяке задоволення та прості відповіді на всі питання – а не тих, хто через ін’єкції та різні неприємні маніпуляції прагне вилікувати та допомогти.

Здатність вибрати справжнього, а не облудного лідера – це теж декомунізація.

Читайте також:
В’ятрович на пальцях пояснив міністру культури Нищуку,
що пам’ятник Щорсу залишати не можна

Екстер’єр, образ України

Ми маємо вибір з двох опцій.

Перша – «із культурного життя лишається тільки хресна хода», як співали BRUTTO. Декомунізація у вигляді хресної ходи ризикує стати непослідовною та неправильно трактованою.

Історія формує нас сьогоднішніх, але будівля собору не має бути покривалом із латок-уривків минулого. З таким не підеш у майбутнє.

Ми нищимо одні мертві символи, але чіпляємось за інші.

Забуваємо будувати. Перетворюємо українську Айю-Софію не у діючий собор, а у музей пройдешніх епох.

Другий варіант – ми реставруємо нашу будівлю. А її минуле, фрески, скульптури сприймаємо як спадок, який так чи інакше формує її сьогоднішній вигляд.

Нам потрібні ідеї, що надихнуть народ.

Потрібні культурні проекти та громадські ініціативи, що поступово будуть перетворювати простір. Крок за кроком, адже хороших і одночасно швидких змін не буває.

Піклуючись про зміст символіки та убранство будівлі, не треба забувати про фундамент української Айї-Софії та людей, які його відвідують. Для деяких із них радянські пам’ятки – символ ідентичності. Багатьох з цих людей уже не зміниш – то чи варто намагатися?

Декомунізація має бути спрямована на інших та на інше.

Державні структури не оновляться без зміни мислення працівників. Суспільсвто не декомунізується без відмови від патерналізму та залежності від держави.

Найперше нам потрібна надія.

 «Бджолам не треба ніякої біди, аби об’єднатись – тоді як людям ніби потрібна якась катастрофа», – каже герой одного з фільмів DOCemotions.

Найбільший виклик декомунізації – ми самі. Який шлях оберемо? Будемо дискутувати, чому на куполі так багато недосяжного нам золота – чи вирішувати, а що ж ми можемо запропонувати світу, окрім крихкого фасаду? Чому в принципі ми є важливими для інших?

Якщо хочемо побудувати знаний у світі культурний та політичний бренд «Україна», ми маємо шукати нові орієнтири.

В стамбульській Айї-Софії лишили згадки як Візантії, так і Османської імперії. То і в новому українському соборі разом із згадками Гетьманщини, Австро-Угорщини та Російської імперії ми можемо лишити і переосмислене комуністичне надбання.

Історія твориться, коли змінюються думки.

Читайте також:
УІНП: Декомунізація пройшла переломний момент

Редакція “Новинарні” може не поділяти думки й позиції, висловлені авторами в рубриці “Окрема думка”.