Канадський парадокс: чому білінгвізм не працює і як захищати “непрестижну” мову

 

yevgen-lakinskiyавтор: Євген Лакінський
м. Гатіно, Квебек, Канада
співробітник Health Canada, блогер, громадянин Канади, іммігрант;
випускник Одеського національного політехнічного університету

Частина перша.
Як вирішують “языковый вопрос”

Щойно в Україні починаються розмови про “двомовність”, хтось обов’язково згадує про Канаду.

Але Канада не схожа на Україну. В Україні майже всі розуміють і українську, і російську; у Канаді ж більш як 2/3 населення не розуміє французької, а більш як кожен 10-й мешканець – англійської.

А головне – в Канаді два різних народи, зі своїми культурами, мовами і менталітетами. Настільки різні, що з’явився термін “2 solitudes” (“дві самотності”).

“Языковый вопрос давно решён”?

Відвідавши Оттаву у 2013 році, один український турист повідомив журналу “Корреспондент”: “В этой двуязычной стране давно решен языковой вопрос. Оттава находится в англоязычной провинции Онтарио прямо на границе с франкоязычным Квебеком, и все надписи в столице дублируются на двух языках, даже красный знак Стоп. […] Молодежь понимает оба языка”(Корреспондент, №4, 1 лютого 2013).

Щоправда, за статистикою “вопрос решён” лише для 17,5 % канадців, які знають обидві мови. Ще 68 % усього населення (90 % англомовних канадців) геть не розуміють французької, а 12,6 % (або ж 4 мільйони людей) – знають французьку, але не знають англійської.

Поза Квебеком, Акаді і кількома районами Онтаріо, франкомовні опиняються у становищі іноземців: або переходь на чужу мову, або тебе просто не зрозуміють.

Натомість англоканадці скаржаться, що бюджет витрачає “на білінгвізм” шалені гроші, а на багатьох посадах федеральної держслужби вимагають знати не тільки англійську, а ще й французьку. Вони вважають, що це вкрай несправедливо: громадянин вимушений вчити ще якусь мову, аби зробити кар’єру в держслужбі власної країни. Те, що франкоканадці це роблять з 1763 року, якось не спадає на думку.

А може, “языковый вопрос” вирішено у Оттаві, двомовній столиці двомовної країни?
У травні 2010-го я прилетів до Оттави з міста Квебек. У аеропорту спитав поліцейського: “Excusez-moi, où est la sortie?” (“Вибачте, де тут вихід?”). Він здивовано подивився на мене і відповів: “I don’t speak French.” І, поміркувавши пару секунд, додав: “Sorry”.

Поліцейського двомовної столиці двомовної країни спитали де вихід з аеропорту – і він не зміг зрозуміти питання. Якби хтось з 4 мільйонів одномовних франкофонів Канади, заїхавши до власної столиці, схотів повідомити поліцейського про щось справді важливе – злочин, теракт, серцевий напад тощо – довелося б спілкуватися жестами.

Виходжу з аеропорту, сідаю в таксі – і водій знов-таки не розуміє французької. Заходжу до кафе пообідати – офіціанти теж не розуміють. Прийшов до “двомовного” федерального міністерства, щоб пройти інтерв’ю на кваліфіковану посаду. По ідеї, кандидат має право проходити відбір “офіційною мовою свого вибору”. Але інтерв’юери так само не розуміють французької, хоча займають менеджерські посади.

Ну, мені не важко перейти на англійську, але для 4 мільйонів громадян (чиї предки тут з 17-го століття) це би склало проблему. Втім, одномовному франкофону нема що робити у столичних федеральних офісах – там працюють лише англійською (за винятком кількох маленьких організацій). А от одномовний англофон може дослужитися і до “team leader”, і до менеджера.

Двомовний дорожній знак біля будівлі Health Canada. Фото Google Map

Двомовний дорожній знак біля будівлі Health Canada. Фото Google Map

Чимало лікарів та медперсоналу так само не розуміють “другу офіційну мову”. Я бачив, як у оттавській поліклініці дитина спитала медбрата: “Comment tu t’appelles?” (“Як тебе звати?”). Медбрат відповів: “I don’t speak French very well”. Це смішно: якщо людина не розуміє запитання “як тебе звати?”, то вона не знає мови не “not very well”, а “геть зовсім”. Тобто хвора дитина у цій поліклініці не могла б навіть пояснити що в неї болить.

У “двомовній” Оттаві “языковый вопрос решён” настільки, що часто франкомовний клієнт спілкується зі франкомовним продавцем англійською. Чому? Бо більшість продавців французької не розуміють, а ще якась частина розуміє її погано. Тому, якщо говорити своєю мовою, то в більшості випадків отримаєш “I don’t speak French”, а в багатьох інших важко буде донести свою думку. Тому, на автоматі звертаються “загальноприйнятою” мовою.

“No problem”

Чимало англомовних щиро переконані, ніби Оттава – реально двомовна і що ніяких проблем з французькою нема. Бо що бачить і чує англомовна людина в Оттаві? Усі муніципальні знаки і оголошення – двомовні; усі назви вулиць – на кшталт “Rue Wellington Street”; та й навіть зупинки у автобусах оголошують і французькою також. Крім того, на вулицях інколи чуєш французьку мову. Ну й які тут можуть бути проблеми?!

Фото: cbc.ca

Фото: cbc.ca

Але майже всі комерційні оголошення – лише англійською, а більшість продавців, таксистів, поліцейських, лікарів, офіціантів не розуміють ані розмовної, ані письмової французької. Не кажучи вже про більшість перехожих на вулицях.

Що таке “двомовність”?

З точки зору франкоканадця, двомовність – це коли можна спілкуватися, працювати та отримувати послуги будь-якою з двох мов. Заговорив французькою – відповіли більш-менш адекватною французькою, заговорив англійською – відповіли англійською.

Натомість, для багатьох англомовних двомовність – це коли ми працюємо і спілкуємось англійською, але деякі написи і документи перекладаємо і французькою також, щоб зробити приємність “French people” (при цьому якість перекладу другорядна, бо вважається що всі все одно користуватимуться англійською версією). Ще можна сказати французькою пару фраз, знов-таки щоб зробити приємність, – але на серйозні теми спілкуватися “звичною мовою”, яку ці франкомовні “все одно знають”.

“А хіба таке буває, щоб хтось виріс у Канаді і не знав англійської?!” – не повірила українська іммігрантка, що прожила в Оттаві багато років.

Буває, і то прямо за річкою від столиці, у квебекському місті Гатіно. А чим далі від онтарійського кордону, тим таких людей більше.

Як франкомовні стали “меншиною”

Коли у 18-му столітті Англія приєднала Канаду, тут вже повним ходом формувалися два франкомовні народи: “les Canadiens”, у долині річки Святого Лаврентія, і “les Acadiens” біля Атлантичного океану.

Сьогодні акадійці мають сильну національну ідентичність і становлять десь третину населення Нового Брансвіку (єдиної офіційно двомовної провінції Канади). А більшість нащадків “Canadiens” тепер називаються квебекуа (Québécois).

Завдяки певній імміграційній політиці, франкомовні поступово перетворилися на меншину: на початку 19-го століття вони складали більшість населення, у середині – коло половини, а наприкінці – третину.

У 1971 році франкомовні складали лише чверть населення, а у 2011 – 21 %.

І хто тепер пригадає, що у Британській Колумбії 1850 року вони становили 60 % населення, а в Манітобі 1870-го – більше 40 %?

Плюс, поза Квебеком, Онтаріо і Новим Брансвіком французькі школи було заборонено.

У 20-му столітті франкофони складали більшість лише у Квебеку. Отже, в квебекців виникло питання: якщо поза нашою провінцією ми “маргінали” чи “чужинці”, то, може, Канада – не наша країна? І якщо так – чи не варто створити у Квебеку свою власну державу?

У 1960-ті у Квебеку з’явився потужний рух за незалежність. Дехто навіть взявся за зброю: Фронт визволення Квебеку (Front de libération du Québec) був маргінальною організацією, але й він зумів підірвати кілька бомб, викрасти пару політиків і вбити одного з них.

Для тихої Канади це було шоком. Стало зрозуміло: або два народи-засновники знайдуть компроміс, або країна розколеться.

Дві офіційні мови

У 1969-му федеральний парламент прийняв Закон про офіційні мови, який стверджував, що англійська і французька – “рівноправні”. Тодішній прем’єр міністр, П’єр Трюдо, хотів уникнути квебекського автономізму (не кажучи вже про незалежність), а натомість зробив обидві мови офіційними від океану до океану.

Закон не враховував, що ці мови – у абсолютно різній ситуації: одна з них домінує і поширюється, інша – “другорядна” і поступово здає позиції. Ще й сьогодні усі федеральні закони, норми і директиви з мовних питань написані так, ніби дві мови – однакові за силою й соціальним статусом.

Офіціальна мета Закону – не зробити усіх канадців двомовними, а дозволити громадянам “залишатися одномовними”: спілкуватися з федеральною держслужбою своєю мовою, віддавати дітей до “своємовної” школи і ще кілька привілеїв. Але кожна провінція могла сама визначати свою мовну політику.

Сьогодні у Канаді є лише одна офіційно двомовна провінція – Новий Брансвік. Інші – офіційно англомовні (за виключенням офіційно франкомовного Квебеку).

Закон практично не торкався приватного сектору: фірми самі обирали робочу мову і мову обслуговування, і в більшості випадків це була винятково англійська. Грубо кажучи, у федеральному національному парку у англомовній провінції вам мали б відповісти французькою на французьку, а вже у магазині найближчого села про “двомовність” можна забути. У аеропорті вам мають знайти хоч одного двомовного митника, але у кіоску чи кафе французьку не зрозуміють.

Звісно, такий закон не міг захистити французьку навіть у Квебеку. Франкомовні прийняли його без ентузіазму. Але багатьом англоканадцям здалося, що їм “штучно нав’язують другу мову”. Якийсь англоканадський офіцер навіть написав книжку про те, що офіційна двомовність – це “змова, щоб передати владу французькій расі” (він, вочевидь, думав, що представники “англійської раси” не здатні вивчити якусь мову, окрім рідної).

Зараз усі звикли до мовного законодавства. За даними соціологів, більшість англоканадців позитивно ставляться до білінгвізму.

У кожній англоканадській школі вчать “другу офіційну мову”. Крім цього, тисячі англомовних дітей записані на так звану French immersion (де деякі предмети викладають французькою). В усіх англомовних університетах є французькі кафедри, а федеральний уряд витрачає колосальні гроші на курси французької для держслужбовців.

І попри все це, існує цікавий парадокс: 90 % англоканадців не здатні підтримати розмову французькою.
Про розгадку цієї “таємниці” читайте у другій частині статті.

Частина друга.
Чому англійська Канада не засвоїла французьку

Кіт Спайсер (Keith Spicer), перший комісар з офіційних мов Канади (з 1970 по 1977 рік), народився в Торонто в суто англомовній сім’ї. Батьки не тільки були одномовними, а й з підозрою ставилися до всього, що не було британським. У молоді роки Кіт зацікавився французькою, засвоїв її, повчився в Сорбонні, викладав французькою у Оттавському університеті (реально двомовному), подружився з професорами-квебекуа, часто виступав на франкоканадських телеканалах, брав інтерв’ю для англомовних медіа в французьких та квебекських політиків і здобув у англійській Канаді репутацію “експерта зі всього французького”.

Keith Spicer. Фото: http://www.theglobeandmail.com

Keith Spicer, 82. Фото: http://www.theglobeandmail.com

Володіння французькою зробило його життя значно цікавішим і кориснішим. Він вважав, що інші англоканадці мали б вивчити французьку не тільки “заради франкоканадських співвітчизників”, а головне для власної користі: це відкрило б для них нову багату культуру, допомогло б у кар’єрі, стало б у пригоді під час подорожей тощо.

Зараз, за 47 років після прийняття Закону про офіційні мови, більшість англоканадці у принципі й не проти засвоїти “French”, а деякі навіть за. Проте 90 % з них так і не спромоглися цього зробити, хоча на “двомовність” витрачаються помітні гроші. Чому так?

Французька – обов’язковий предмет у кожній англоканадській школі. Але вчать її не як живу мову для повсякденного вжитку, а як латину в гімназіях 19-го століття. Латину, вважалося колись, треба знати “для загального розвитку”. Але чи міг би гімназичний відмінник дати собі раду у реальному латиномовному суспільстві (якби таке зберіглося)? Наскільки легко було б послуговуватися латиною у магазині, у транспорті, по телефону, та й просто з перехожими? А подивитися художній фільм чи заповнити анкету?

Вважається, що людина “добре знає латину”, якщо здатна продекламувати класичний віршик, розібрати пару параграфів класичного тексту і навіть (!) щось там написати без помилок. Так і зі знанням французької на англомовних теренах Канади.

Звісно, якби гімназист потрапив до реально латиномовного міста, де ніхто не розуміє інші мови, він швидко б засвоївся, а теоретичні знання стали б у пригоді. Але саме такої нагоди й бракує більшості англоканадців. Вони ніколи не жили і не працювали у франкомовному середовищі. А якщо й бували у Квебеку, то завжди знаходили людей, що розуміють їхню мову. То навіщо мучитись, пристосовуватись і здаватися дурнішим ніж ти є?

Ви колись пробували говорити малознайомою мовою? На початку неймовірно соромно: виглядаєш дурнішим, ніж ти є. Подовгу підшукуєш правильні слова, не завжди розумієш співрозмовника, робиш тисячі безглуздих помилок. “Головне, практикувати мову з тими, хто не примушує тебе почуватися ідіотом,” – зізнався мені один англоканадець. Щоб перейти цей бар’єр сорому і незграбності, потрібна певна мужність.

У багатьох квебекуа немає вибору: вони – меншина на англомовному континенті, плюс, англійська – міжнародна мова.

На щастя, англомовні північноамериканці звикли до “чужинських” акцентів… А от у англоканадців вибір є. А реальної необхідності “принижуватись” немає.

Є й ще одна прикрість: за роки “англійського панування” в багатьох франкомовних виробився комплекс меншовартості, який дехто плутає з ввічливістю. Ледь почувши незвичний акцент у французькій, багато хто переходить на англійську: бо “з чужинцями треба говорити чужинською мовою”. Після цього в англофона є два варіанти: примусити співрозмовника говорити французькою або ж розслабитися і повернутися до рідної мови. Зрозуміло, що більшість англомовних обирає другий варіант.

Квебекські патріоти називають такий комплекс меншовартості “esprit colonisé” (колонізований дух). Це особливо безглуздо зараз, коли численні іммігранти у Квебеку знають французьку краще, ніж англійську, але все одно говорять з акцентом. Отже, деякі “ввічливі” громадяни переходять на англійську і з ними, імпліцитно записуючи своїх нових співвітчизників у “чужинці” й “іноземні туристи”. Це відбиває бажання інтегруватися.

До речі, будь-який україномовний киянин впізнає такий патерн: скільки людей говорять вдома українською, а до незнайомців (навіть україномовних!) – лише “по-культурному”, себто по-московськи.

А з іншого боку, коли бачиш, як мучиться співрозмовник, намагаючись підібрати слова і побудувати фразу, так і тягне перейти на “його” мову, яку ти знаєш краще, ніж він твою.

Але я говорив з англоканадцями, які вільно знають французьку і спілкуються нею без напруги. Наприклад, жінка, що ще за студентських років працювала влітку в національному парку в “глибинному” Квебеку і жила в сусідньому квебекському селі. В неї французька була природна, жива, функціональна. Але таких випадків мало.

French immersion. Фото CBC

French immersion. Фото CBC

Тисячі англоканадців записують своїх дітей до спеціальних шкіл з так званою “French immersion”, де частину предметів викладають французькою. Вважається, що це добре для розвитку дитини, та й у кар’єрі допоможе, а крім того – сприятиме справі канадської єдності.

Це справді розвиває дитину й допомагає у кар’єрі, але проблема одна: більшість учнів ніколи не стикаються зі своїми франкомовними однолітками, та й взагалі не бувають у живому франкомовному суспільстві. Виходячи з класу, вони опиняються у повністю англомовному світі. І навіть якщо намагаються говорити французькою між собою, то мова ця – не жива, штучна, і з суто англійською побудовою фраз.

Якби їх бодай на одне літо “перемішати” зі справжніми франкомовними у рамках якогось проекту (робота, спорт, соціальне життя), то вони б засвоїлись. А так, деякі діти щиро не розуміють, за що їх “мучать” цією “екзотичною” мовою. Як свого часу гімназисти не розуміли, навіщо їх “катують” латиною.

Я зблизька бачив групу онтарійських студентів, яких привезли до Монреаля заради “мовної інтеграції”. Їх було багато, і були вони молоді і життєрадісні. Після коротких уроків французької, вони тусувалися поміж собою, йшли разом на дискотеки і закохувалися одні в одних. Говорили англійською і між собою, і з персоналом дискотек, інколи додаючи “Bonjour ” і “ça va?”. Це й називалося “мовною інтеграцією”.




Чи ось: група студентів істориків з англомовного Університету Карлтон, під керівництвом свого професора, поїхали влітку до міста Квебек вивчати “квебекський націоналізм”. Щоправда, французька в них була базова, але хіба то перешкода?

Добре, але ж є ще федеральна держслужба, яка за законом має бути двомовною? Закон чітко вказує, що в столиці Канади кожен функціонер вільний сам обирати офіційну мову, якою працює щодня. Але на практиці, майже всі федеральні офіси столичного регіону працюють лише англійською.

Станом на 1969 рік, коли Канаду оголосили двомовною, федеральна держслужба була вже повністю сформованою організацією, зі своєю культурою, традиціями, термінологією і сотнею років історії. Від самого початку її проектували як суто англомовну установу, але починаючи з 1960-х років спробували переробити на щось “двомовне”.

По-перше, переклали французькою усю термінологію, усі назви, усі інструкції і важливі документи. Вважалося, що французькі версії використовуватимуть паралельно з англійськими: хай працівники обирають ту чи іншу. Перекладають часто “для галочки”, а якість перекладу відносна – іноді й самі франкомовні не розуміють, що б це значило.

Потім, англомовних менеджерів, людей часто немолодих, відправили на курси французької. Ці якось там склали іспити, отримали статус “двомовних” і повернулися у англомовний світ своїх організацій.

Сьогодні, десь 40 % федеральних держслужбовців у столичному регіоні – франкофони. Але 25 % посад – суто англомовні, багато інших посад – “трошки двомовні” (так званий рівень “BBB”), або навіть “двомовні, але не обов’язково”.

На практиці це значить, що більше чверті людей просто не розуміє французької, а ще якийсь відсоток розуміє трошки, а говорить ледь-ледь. І як працювати “мовою свого вибору”, коли частина колег її не розуміє? Приміром, федеральних менеджерів заохочують проводити “двомовні наради”. Але на практиці це складно: ну скажеш ти щось французькою на нараді, а частина учасників не збагне про що йдеться.

Багато функціонерів ходять на оплачені державою курси французької. Але вони не мають нагоди практикувати мову. А подекуди не дуже й хочуть: бо мета – не так засвоїти мову, як скласти іспит, щоб можна було претендувати на посади, що вимагають “двомовності”.

Мова не має сенсу без культури, в якій її вживають. Але англофонам не розповідають ані про квебекську, ані про французьку культуру (медіа, пісні, фільми, жарти, фольклор тощо). Їх вчать дистильованій мові, відірваній від культурного контексту. Це як вчити людей техніці футболу, не пояснюючи, у чому суть гри і чим вона цікава.

Щороку до Канади приїздять кілька сотень тисяч іммігрантів. Для більшості з них, вивчити хоч одну “чужу” мову – це вже подвиг. Як ви думаєте, яку з двох “офіційних” мов вони оберуть? Вибір очевидний. Багатьох “свіжих” іммігрантів обурює білінгвізм: чому якимось “французам” такі привілеї, а нам – ні?!

Отже, відсоток франкомовних у Канаді з часом скорочується, французька мова – під загрозою, а офіційний білінгвізм не здатен це виправити.

Постає питання: як тоді Квебек – “острівець у англомовному морі”, чиє населення становить менш ніж 2 % від населення Штатів і англомовної Канади, – не тільки зберіг свою мову, а й зробив її домінуючою у всіх соціальних сферах?

Про це – в заключній частині статті.

Частина третя.
Як захистити “непрестижну” мову

Більшість квебекуа вважають себе окремою нацією, відмінною як від англоканадців, як і від французів з Франції. Чесно кажучи, вони мають це не менше право, ніж, скажімо, аргентинці, яких ніхто не назве “південноамериканськими іспанцями”. І як кожна нація, вони намагаються захистити свою мову, культуру і ідентичність.

Місто Квебек. Фото: Star Tribune

Місто Квебек. Фото: Star Tribune

У середині 20-го століття, мовна ситуація у Квебеку нагадувала українську. Офіси великих компаній працювали лише англійською, а найкращі магазини, ресторани та готелі відмовлялися обслуговувати французькою.

У чомусь ситуація була кращою: франкомовні не просто становили 80 % населення Квебеку, а ще й говорили рідною мовою вдома, на вулиці, з друзями – і взагалі з людьми своєї національності. У кожному місті провінції вони були більшістю.
Були величезні франкоканадські квартали з франкомовними школами, церквами, громадськими організаціями, пресою, лікарями і адвокатами. Україномовним Києва, Одеси, Дніпра чи навіть Харкова про таке годі й мріяти.

Крім цього, десь за океаном була Франція, звідки приходили фільми, книжки, преса та сучасна термінологія. Плюс багато квебекуа або геть не розуміли англійської, або ж говорили нею з напругою.

Але і всьому іншому ситуація була гірша від української. Більшість англомовних взагалі не розуміли французької – і саме вони займали левову частку менеджерських і кваліфікованих посад на підприємствах. Чимало лікарів і медсестер були суто англомовні. Плюс – тисячі іммігрантів, які вчили англійську, але й далі не розуміли французької. Їхні діти йшли до англомовних шкіл і інтегрувалися до англомовного суспільства. Таким чином, все більше таксистів, офіціантів, продавців, просто пересічних громадян не розуміли навіть базової французької. Значна кількість вивісок і оголошень були лише англійською. Французька у Квебеку сходила нанівець. Але франкомовні відмовилися “підкорятися історії”.

У 1977 році парламент Квебеку прийняв Хартію французької мови (так званий “Закон 101”). Французька оголошувалася єдиною офіційною. За законом, усі приватні бізнеси мають надавати послуги офіційною мовою, якщо того хоче клієнт (чи надають вони послуги ще й англійською – то їхні приватні справи). Усі вивіски і оголошення мають бути офіційною мовою (англійський текст можна додати, якщо букви менші від французьких). Усі великі та середні компанії мають працювати офіційною мовою (зокрема й менеджмент). Лікарі, медсестри та інші професіонали мають скласти іспит з офіційної мови.

Крім цього, право на англомовні школи мають лише ті, чиї батьки самі вчилися у англійській школі на території Канади; усі інші діти вчаться офіційною мовою. Це правило часто називають “дискримінаційним”. Але насправді воно не обмежує прав англоканадців.

Що ж до нас, іммігрантів, то ми добровільно обрали франкомовний Квебек, тож маємо грати за правилами.

Само собою, чиновники спілкуються з народом лише державною мовою, окрім випадків коли клієнт справді не розуміє її, або дуже наполягає на англійській.

Спеціальна державна організація – Квебекський офіс французької мови (Office québécois de la langue française) – слідкує за втіленням “Закону 101”, розслідує скарги громадян і робить мовні перевірки.

Частина англомовних сприйняли Хартію французької мови як “ляпас” і назвала її “нацистською”. Тисячі англофонів поїхали з Квебеку. Головні офіси багатьох великих компаній і банків перенесли з Монреалю до Торонто: менеджмент не знав французької і не збирався вчити.

Проте більшість англомовних пристосувалися до нових умов, а компанії навчилися надавати послуги офіційною мовою провінції. Сьогодні у 500 тисяч англофонів Квебеку є три англомовні університети, п’ять англомовних коледжів, школи, церкви, газети, радіостанції, громадські організації тощо.
Для порівняння, 500 тисяч франкоонтарійців не мають жодного повністю франкомовного університету (є лише два двомовних).

Сьогодні більшість англомовних і іммігрантів Квебеку знають французьку. І все одно проблеми залишилися. Не раз я зіштовхувався з ситуацією, коли продавець чи офіціант не розуміють французької і не здатні нею говорити. Як правило, йдеться про іммігрантів чи переселенців з інших провінцій. По ідеї, можна подати скаргу до Офісу французької мови, але таке мало хто робить. Бо що взяти з людини, що згодна, припустимо, працювати у нічну зміну за мінімальну зарплатню?

Франкомовні активісти в Монреалі протестують проти суто англомовного тренера хокейнного клубу Montreal Canadiens Ренді Канніворта. січень 2012. Фото: montrealgazette.com

Франкомовні активісти в Монреалі протестують проти суто англомовного тренера хокейного клубу Montreal Canadiens Ренді Канніворта. Січень 2012. Фото: montrealgazette.com

Попри “фашистський” мовний закон, у Монреалі цілком реально зробити чудову кар’єру, не знаючи жодного слова французькою. З одною лише англійською, можна закінчити англомовний університет, знайти добре оплачувану роботу (програміст, біотехнолог тощо), купити нерухомість і авто, отримати водійські права, мати першокласне обслуговування, заповнювати податкові декларації, лікуватися у двомовних шпиталях і жалітися, що не можеш стати топ-менеджером, бо для цього, виявляється, треба вчити якусь там французьку. Деякі іммігранти саме так і роблять.

А в місті Гатіно – ще простіше: за річкою – Оттава, де французьку знати “необов’язково”. Між Гатіно та Оттавою курсують міські автобуси, а перейти через міст пішки – хвилин 5-10. Оскільки в Гатіно дешевші будинки, можна оселитися там, а працювати в Оттаві. Для цього теж не обов’язково морочитися з офіційною мовою Квебеку.

Але дуже багато англомовних мешканців Квебеку свідомо віддають дітей до французьких шкіл, хоч і мають право на англійські. І такі діти виростають ідеальними білінгвами: говорять обидвома мовами природно, вільно і без акценту.

Інтеграція іммігрантів

До 1960-х років квебекські еліти ставилися до іммігрантів або байдуже, або з підозрою. Вважалося, що “екзотичні” культури ризикують розмити національну ідентичність та підірвати традиції. Інтеграцією “чужинців” займалися виключно англоканадці.

З 1970-х років Квебек почав системно інтегрувати новоприбулих до франкомовного суспільства. Відтоді діти іммігрантів мають вчитися лише у франкомовних школах. А для дорослих запроваджено спеціальні курси французької, де їм навіть платять невеличку стипендію. Але це не тільки мовні курси: іммігрантам розповідають про культуру та історію квебекського народу, про місцеві діалекти і вирази, про пісні і фільми, про телебачення і пресу. Їх намагаються інтегрувати до свого суспільства.

Один мій знайомий іммігрант казав, що мета курсів англійської у Онтаріо – щоб іммігранти знайшли роботу і платили податки, а мета курсів французької у Квебеку – “зробити з іммігрантів квебекуа”.

На курсах справді повторюють “чужинцям”: “Ви – не іноземці, ви – нові квебекуа”. Щоправда, поза курсами новоприбулий швидко розуміє, що оселився серед звичайної етнічної нації, більшість з представників якої ніколи не чуло про “нових квебекуа”. Проте нація ця цікава, жива, життєрадісна і до неї цілком реально інтегруватися.

Битву не виграно

Туристові здається, що французькій у Квебеку нічого не загрожує, бо увсі вивіски французькою і багато хто навколо нею говорить. Але українцям не треба пояснювати, що мова вивіски – то не завжди мова обслуговування.

За статистикою, 94 % населення Квебеку знає французьку. І все одно, в деяких магазинах подекуди не розуміють державної мови та говорять з клієнтами лише англійською. Це незаконно, можна подати скаргу, але розслідування – процес довгий.

Іммігрант бачить, що роботу “можна знайти і з англійською”. Для когось з них “ще одна мова” – “непосильна ноша”, а комусь просто треба швидко заробити на життя (особливо коли сім’я є, а грошей обмаль). Потім людина звикає, що “можна і так”, і не має вже ані часу ані сил на якісь там мовні курси.

Знайома полька приїхала до Квебеку сама, з двома дітьми. Мала швидко дати собі раду. Вивчилася на ріелтера і непогано заробляє. Окрім польської, знає лише англійську. На спроби клієнта звернутися французькою гордо відповідає: “I am Polish, I don’t speak French”.

Імміграція триває. У Квебеку, відсоток тих, у кого французька рідна, впав до 79 %.

Більшість не-франкомовних іммігрантів не стануть боротися за французьку. Частина франкомовних (з Алжиру чи Конго) швидко розуміють, яка мова в Канаді домінує – і звісно ж, хочуть “бути з переможцями”.

Що вже казати про не-франкомовних (зокрема й українців)?

Якщо скасувати Хартію французької мови або хоча б послабити контроль, державна мова почне здавати позиції…

Євген Лакінський, для видання “Новинарня

Читайте також:
Канадський депутат поділився враженнями
від виступу президента та “Опоблоку” на відкритті сесії Ради

Глава уряду Канади і його міністри дотримали дрес-код Дня вишиванки


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.