“Мордобій Новінського з митрополитом Драбинком – театральна постановка Москви в Україні”

П/О/Г/Л/Я/Д

Ростислав Мартинюк

Ростислав Мартинюк
історик, журналіст, продюсер, політичний консультант, громадський діяч

Ну от, нарешті. На авансцену церковно-політичних воєн «за Україну» вийшли свіжі, душещипательні постановки за сценарієм Москви. Український табір, на жаль, необачно купується і чимдалі більше вірить акторам.

Головною дієвою особою постановки «єпископат Московської патріархії хоче в Помісну церкву» є молодий, обдарований російський єпископ Олександр Драбинко. У самій РПЦ він носить титул «митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського». Тепер він нібито представляє проукраїнську опозицію в єпархіях Московського патріархату в Україні.

Початок гучного театрального сезону – показовий конфлікт Драбинка із народним депутатом від «Опоблоку» Вадимом Новінським.

Читайте також:
Олігарх Новінський з охоронцями напав на проукраїнського митрополита УПЦ МП

Драбинко і Новинський

Його суть – «православний олігарх» Новінський, вихований на традиціях Російської православної церкви, охоплений ненавистю до апологета «незалежної» церкви – Драбинка.

Після нічних кошмарів і молитов до усіх звіринецьких старців, Новінський їде на прощу до Корецького монастиря в Рівненській області, і там йому буквально «зносить дах». Після служби він бачить «автокефаліста» Олександра Драбинка і разом з охоронцями (!) привселюдно (!!) нападає на «богохульника».

Новінський дає штурханів Драбинку, і єдина причина робити це у всіх на очах, а не, скажімо, на традиційній трапезі в напівпідвальному приміщенні – потрібен розголос. Драбинко сам його забезпечив – відніс заяву до поліції.

Читайте також:
“Різне ставлення до церкви”.
Олігарх Новінський і митрополит Драбинко прокоментували свою “бійку”

Коли Москва відчула, що ґрунт в Україні йде з-під ніг – не тільки у зв’язку із Київським патріархатом, а й тому, що сама «РПЦ в Україні» стає менш контрольованою, – то активізувала так званий «український драматичний гурток» всередині «УПЦ». Це не лише Драбинко, а й такі знакові персони, як протоієрей Георгій Коваленко, Андрій Дудченко та ще кілька персонажів меншого калібру.

Усі вони виконують партію «українських людей» в РПЦ, яких мучає совість і всі вони спрагло хочуть автокефалії. Яка, нагадаємо, вже є з 1991 року, але «їх не все влаштовує».

митрополит Олександр Драбинко

Щодо Драбинка, то історія з Новінським – лише частина інформаційної кампанії, яку зверстали російському єпископу «потрібні ЗМІ». В іпостасі «мающегося автокефаліста» Драбинко з’являвся в газеті «День», його концептуальні статті «как обрєтать автокефалію на самом дєлє» розширювали в соцмережах члени РПЦ із «сильним українським неврозом».

Знаючи ГУЛАГівський стиль керівництва у Московській патріархії, дивуєшся: як то такий «крипто-філаретівець» досі ходить в митрополитах РПЦ? Навіть окрику серйозного не було. Не те що заборони в служінні, чи переведенні на кафедру в Барнаул. Ну, хоч би одну з бузкових камилавок відібрали у «бендерівця» – ні!

Звісно, останнім спусковим гачком для Москви стало звернення Верховної Ради до Вселенського патріарха Варфоломія – визнати автокефалію Української церкви. А тут ще сам патріарх Гундяєв на Крит не поїхав, а з ним і всі п’ять  «незалежних і самостійних в управлінні» єпископів з України, яких Гундяєв був включив у свою делегацію.  «Главний сказал» не їхати, то й «УПЦ» лишилася вдома…

Читайте також:
Що відбувається на Православному соборі і як це стосується України

Відтак для Москви відкривається ціла маса ризиків у церковній Україні – від визнання автокефалії Церквою-матір’ю – Константинополем, до масової втечі вірних у Київський патріархат. Де-не-де – з єпископами.

Отже, якщо Москва не може більше гальмувати процес  – його треба очолити. Наприклад, «українофілом» Драбинком.

Дарма, що ніхто з російських єпископів в Україні не може бути українським за визначенням. «Проукраїнський митрополит МП» – це все одно, що «проукраїнський чекіст». Оксюморон. Але Драбинко збирає оплески в українському таборі, а «корецький мордобій» підвищив його ставки до небес.

Весь єпископат РПЦ в Україні – це активна або спляча агентура російських спецслужб, без жодних винятків. Різниця лише в тому, на які ролі покличуть учасників трупи.

Митрополит Онуфрій (Березовський), УПЦ МП

В «УПЦ МП» є кілька «драматичних театрів»: 

• «консервативний» – на чолі з Онуфрієм Березовським;
• «одеський», двічі ордена Дзержинського – на чолі з Агафангелом Саввіним;
• вже згаданий «український молодий» – під орудою митрополита Драбинка, якого відповідні російські служби, гадаю, «вели» ще з початку 2000-х років.

Раніше «українська драма» була не в фаворі. Драбинку довго не давали ходу – він потерпав від постійних перестановок реквізиту в «УПЦ МП». Якби для Москви все складалося добре, то його театр очевидно грав би лише на «аматорській сцені» – у себе в «студії», на Теремках. Але склалося інакше, тож знайшлися кошти і на гастролі, і нові костюми «козаків», підтягнули й додаткових талановитих акторів.

До речі, голова інформаційного відділу Київського патріархату, коментуючи погрози Вадима Новінського «варфоломіївською ніччю», написав у «Фейсбуці» пост, в якому спрогнозував, що самими лише погрозами Драбинку не обійдеться. І нагадав відому історію про вбивство в міжвоєнній Польщі митрополита Варшавського Юрія Ярошевського, який виступав за автокефалію. (Десь 1923 року його застрелив ректор Холмської семінарії, такий собі архімандрит Смарагд Латишенков – фанат неіснуючого тоді де-факто Московському патріархату.)
Ще раніше цю історію якось переповів російський блогер в сані диякона Андрєй Кураєв: мовляв, «педалювання» української автокефалії може закінчитися казусом Латишенкова-Ярошевського – повбивають же один одного!

Аж тут з’являється новина про те, що напередодні Новінський з охоронцями після служби в Корці напав на Драбинку…

На мою думку, надалі можливі кілька варіантів розвитку ситуації, як їх бачить Москва, прагнучи повернути контроль над церквою в Україні.

Перший варіант

Олександра Драбинка після мордобою починають далі мучити, принижувати і всіляко утискати, роблячи його подальше перебування в УПЦ МП «нестерпним».

Не витримавши наруги, він разом зі своїм храмом – а в нього є тільки один храм, на Теремках у Києві – відходить в автономне плавання. Після чого лунають заклики типу: «Всі українські люди, об’єднуйтеся навколо єдиного проукраїнського єпископа в МП!»

Через якийсь час рішенням Синоду РПЦ митрополита Драбинка за таке «самоуправство» взагалі викидають із церкви, або щонайменше позбавляють права проводити богослужіння.

І тут на захист «єпископа, що постраждав за своє українство», стають добросердечні православні з УПЦ КП. У підсумку Драбинка разом з усім «українським драмгуртком» таки приймають в УПЦ КП.

Патріарх Філарет, на жаль, не вічний. І коли прийде час обирати нового патріарха, можна розгортати таку гру: «дивіться, Олександр Драбинко такий молодий, його бив Новінський, він постраждав за Українську церкву – він достойний того, щоб її очолити!»

У результаті ми можемо отримати на чолі УПЦ КП сумнівну фігуру. Як мінімум.

Другий варіант

Москва створює в Україні митрополичі округи, які складатимуться з 3-10-ти теперішніх єпархій «Украинской православної церкви». Ось вам  і«федералізація» церковної України, за картою якої можна буде, зрештою, федералізувати й Україну державну.

Такі уявні п’ять митрополичих округів в Україні матимуть кафедри у Києві, Львові, Одесі, Харкові, Ужгороді (варіанти – також Сімферополь, Запоріжжя, Єнакієво). Ці округи підлягатимуть не Києву, а напряму предстоятелю РПЦ Кирилу. Зручно? Так.

Така схема діє в самій РФ, де також є митрополичі округи, в які об’єднуються  кілька єпархій. На чолі цих округів стоять певні керуючі, але напряму вони підлягають саме Кирилу.

Не виключено, що події в Корці – це й був запуск федералізації в церковній царині, в результаті якої УПЦ МП вже не буде чимось єдиним, а конгломератом митрополичих округів. З різновекторними інтересами й складним дизайном внутрішніх взаємин, який, утім, буде замовлятися Москвою.

Третій варіант

Ідеальний для Москви варіант: коли не контролюєш ситуацію – треба посіяти хаос.

За цим сценарієм навколо Драбинка, наприклад,  гуртується «ображений» проукраїнський єпископат «РПЦ в Україні», щоб створити ще одну церковну юрисдикцію. Мовляв, і Українську церкву хочемо, і в УПЦ КП не зайдемо, бо вона «неканонічна».

Обурені «самоуправством» «канонічні» православні захоплюють кафедральний собор цієї єпархії з центром на Теремках. І тут, наприклад, абстрактні українські патріоти приходять на допомогу «проукраїнському Драбинку» й починають визволяти храм від «канонічних» загарбників.

Яскрава картинка! Бардак, анархія… Москва обурена, звертається до Вселенського патріарха – дивіться, що там робиться, націоналісти захоплюють храми.

А насправді ситуацію створили не націоналісти, не УПЦ КП, не «Азов» чи хтось інший, а вони самі. Щоб таким чином паралізувати зусилля Константинополя у його прагненні налагодити ситуацію в українській церкві й надати автокефалію.

Читайте також:
Рішення Всеправославного собору: від посту й вінчання – до політики й екології

Так чи інакше, в результаті всіх цих ігрищ із режисерами в Москві, Вселенський патріарх, який після Критського собору займатиметься «розрулюванням» ситуації в Україні, зіштовхнеться з новою реальністю в українській церкві.

Можна не сумніватися: Москва зараз піде на будь-які дії, аби створити видимість хаосу в українському православ’ї.

Тож ми не повинні втягуватися у театральні будні Москви: захоплюватися грою акторів, спостерігати, хто краще зіграв роль проукраїнського єпископа, а хто – менш. Не в цьому річ. Головне – послідовно добиватися визнання автокефалії УПЦ КП. Будь-які московські єпископи – поза переговорами.

Пропонована стратегія

• заморозити публічні контакти з єпископатом Московської патріархії в Україні;
• вимагати у єпископату МП покаятися за участь у незаконному Харківському соборі 1992 року, або засудити його як очевидно неканонічний і безблагодатний;
• вимагати у Вселенського патріарха не абстрактного визнання автокефалії, а вже сформованої і діючої Помісної церкви – УПЦ КП (на жаль, у зверненні Верховної Ради цього пункту немає);
• ухвалити законопроект №4511 «Про релігійні організації , центр яких перебуває на території    країни-агресора» – мова передусім про  Російську православну церкву в Україні, яка зареєстрована як «УПЦ» і керується з Москви. На основі цього закону домогтися люстрації єпископату МП;
• контроль насельників монастирів, церковних споруд Московської патріархії, особливо тих, що перебувають на території військових частин ЗСУ, інших силових органів, адміністративних закладів або поблизу стратегічних об’єктів;
• перевірка інформації про надання особистої охорони єпископам Московської патріархії в України з боку ФСБ РФ – як правило, під виглядом іподияконів чи келійників;
• з’ясувати канали мобілізації силових груп усіх єпархій Московської патріархії, які у годину Х будуть використані як диверсійні загони в тилу Української держави;
• усунути фінансову базу РПЦ в Україні, яка складається з «пожертв» конкретного феодала-куратора. Імена їх відомі;
• стимулювати повернення парафій Римської церкви східного обряду (УГКЦ та Мукачівська греко-католицька єпархія) до складу Помісної церкви. Водночас запобігати створенню «єдиного фронту» Москви та Риму в Україні – як то заповідалося Гаванською декларацією Папи Франциска та патріарха Кирила;
• поруч із вимогою підтвердження автокефалії Української церкви, пропонувати  повернути до складу Константинопольського патріархату Білорусі, Литви, Латвії, а відтак надання Білоруській, Литовській та Латвійській церквам автономії – згідно процедурі, визначеної Критським собором 2016 року. Для Естонської апостольської православної церкви (ЕАПЦ) вимагати повної автокефалії;
• до звільнення Криму від російської окупації запропонувати Константинопольському патріархату відновити свою юрисдикцію над півостровом у статусі старовинної Готської єпархії. Заборонити у Криму служіння агентури Москви під прикриттям «УПЦ» Березовського-Паканича (три єпископи). Після повернення до складу України – сформувати Кримський екзархат у складі УПЦ КП;
• після підтвердження автокефалії УПЦ КП та включення її до Диптиху православних церков, присікти спроби Москви накинути Київському патріархату будь-які форми залежности, зокрема через вербовку чи підкуп єпископату УПЦ КП;
• провести реформу Помісної церкви, усунути передумови залежности єпископату від олігархів та іноземних спецслужб, передати фінансові справи братствам;
• обрання священиків на парафії, а не призначення єпископом;
• статус державних чиновників для священнослужителів традиційних релігійних груп, передусім для Помісної церкви – як це є у Фінляндії чи Німеччині;
• прийняти Григоріанський календар, який діє у більшості православних церков світу;
• впровадити глибоку програму дерусифікації Української церкви, визнаючи, що й нинішня УПЦ КП залишається ніби Церквою УССР – без всебічного повернення до традицій Київської церкви. Програмою деокупації України усунути також з УПЦ КП москвофільську групу, яка є базою для відтворення корупційних, вразливих для безпеки України, стосунків із РПЦ. *

Читайте також:
“Лавра наша”. Депутат зі “Свободи” оприлюднив радикальний план дій
у відповідь на “папську змову”

“Заява Папи й Кирила – це гірше, ніж пакт Молотова-Ріббентропа.
Це як Андрусівська угода 1667” – історик

* Матеріали дописувачів у рубриці “Погляд” можуть не збігатися з позицією редакції.