Книга Ґодфрі Бландена: Австралійський Харків. З українським серцем. Епохи вбивць

Aufnahmedatum: 1942Aufnahmeort: CharkowSystematik: Geschichte / Weltkrieg II / Sowjetunion / Besatzungszeit / Bevölkerung / Städte / Charkow

 

Автор: Андрій Сек

Достеменно не відомо, що робилося в голові у цього австралійця. Не відомо, з ким він спілкувався, і що його до цього спонукало. Він був журналістом, офіційно акредитованим при Червоній армії. Він писав репортажі і звіти зі Східного фронту для австралійських, британських та канадських ЗМІ під час Другої світової війни. Він був у Сталінграді, а потім у Харкові. А в інші періоди війни також встиг побувати у Британії, Голландії, Німеччині.
Здається, він знав про ту м’ясорубку все, або майже все. Можливо, він був єдиний, хто побував у стількох гарячих точках палаючої Європи. Але ніщо його не вразило так, як Харків. Не радянський, чи російський, а український, який на його очах перетворювався на попіл.

Godfrey Blunden - The Times of the Assassins

 На початку 1950-х цей австралієць видав роман «Епоха вбивць» (інші варіанти назви – «Часи вбивць», або «Доба вбивць»), де намалював те місто, яке по черзі, наче змагаючись, знищували загони СС і НКВС.
Він не був представником діаспори, а був натомість стороннім спостерігачем, і його не можна запідозрити в лояльності чи симпатіях до українців. Уявіть собі, що автор побачив у тому місті, якщо він у своєму романі всупереч англійським мовним правилам писав Kharkiv, а не, приміром, Kharkov…

 В Україні ніхто не видавав цей роман. На Заході ж його за майже 65 років, що минули від першого видання книги, ще кілька разів його перевидавали. Востаннє – чотири роки тому.

Годфрі Бланден

Годфрі Бланден

Це – Ґодфрі Бланден, військовий кореспондент. І його «Епоха вбивць».

Книгу можна легко знайти на “Амазоні“. В інтернеті є кілька англомовних рецензцій на цей твір, й одна – українською, але її неможливо знайти, якщо не знати, де вона «ховається».

Нижче подається переклад рецензії від сайту NeglectedBooks.com (з незначними скороченнями). А за ним – власне українська рецензія. Вони доповнюють одна одну. Перша більше стосується літературних форм, а друга – змісту.

* * *

«Вперше я прочитав Бланденову «Епоху вбивств» наприкінці 1970-х, взявши до рук перевидання книги видавництвом Bantam із серії «Сучасні класики». Сюжетна лінія на обкладинці подавалася так: «Страшний роман про жахливу війну між НКВС та нацистським СС». Я був заінтригований цим невідомим автором і темою, яку він взявся висвітлити. Також на мій вибір вплинув той факт, що поруч із цією книгою в серії «Сучасні класики» стояли визнані твори «Все королівське військо», «Ніч ополудні», «Коханець леді Чаттерлі».

Ентоні Вест написав рецензію на книгу у журналі New Yorker відразу після першої її публікації у 1952-му р., тож дозволю собі його процитувати, аби передати зміст книги:

«Ґодфрі Бланден – журналіст і його роман про нацистську окупацію Харкова, «Епоха вбивць» це радше звіт, а не літературний винахід. З естетичної точки зору роман не надто привабливий, щоб здобути позитивну репутацію в літературному світі. Доволі грубо, але ефектно й захопливо він розповідає свою кошмарну й водночас чарівну історію. Містер Бланден перебував у СРСР під час війни і був одним з кореспондентів, що увійшов до Харкова, після звільнення його від німців. З-поміж речей, які він побачив и почув серед руїн, й після своїх подальших досліджень міста, він сконструював переконливу картину того, що трапилося в місті.
В певному сенсі це дещо запізніла й не дуже цікава новина: Харків було віддано німцям, які просувалися на Схід і дійшли до Сталінграда, за рік з лишком в місто повернулася радянська адміністрація, згодом воно знову перейшло до рук німців, і нарешті потім його знову опанували радянські війська й тут закріпилися.
Розповідь про події та численні звірства, які відбувалися упродовж цих процесів, насправді була б сумною й водночас нудною, оскільки це відбувалося у багатьох містах і багато хто про це знає. Але містер Бланден не переповідає цього; він сконцентрований на внутрішньому стані й почуваннях людей, які жили в той час, чиє життя зазнало неабияких змін у зв’язку з подіями, що захлиснули їх.

Godfrey Blunden - The Times of the Assassins 2

…Німці захопили Харків зненацька, так швидко і несподівано, що великі архіви й документація опинилися в їхніх руках. Там були і списки членів Комуністичної партії. Поки місто назагал вітало німців як визволителів від років терору, які почалися на початку 1930-х рр., Гестапо почало своє полювання, використовуючи згадані списки. За кілька днів у Харкові вже не залишилося жодної вулиці, площі чи громадської будівлі, на якій би не було вищого символу жорстокості – повішані чоловіки і жінки…

Розпочався процес розчарування, українці, які вітали іноземних визволителів, застигли у приголомшеному мовчанні. Спочатку есесівці обмежувалися стратами комуністів, але потім почалися вбивства військовополонених, євреїв та слов’ян для вивільнення місця для німецьких переселенців… Трапилося щось неймовірне, визволителі принесли з собою ще жахливіший спосіб життя, який жодна людина не здатна собі уявити. Була єдина надія на повернення людей, які керували раніше, які практикували таємні доноси та терор. Змальована Бланденом вчителька та її колеги сподівалися, що їхнє повернення певним чином полегшить життя людей.

…І партія повернулася. Загартована в боях, більш живуча, безкомпромісна як ніколи. І серед перших людей, яких вона вбила, була вчителька.

У тому холодному протистоянні і спустошених містах немає нічого химерного. Мертві лежать наче сплять, тихо, і можуть лежати так довго, допоки їх вкриває мороз та сніг своєю ковдрою, лежать людського рожевого кольору, наче живі. Ось стара жінка, яку забили прикладом автомата. Лежачи на підлозі з розбитим лицем, вона залишається людиною, справжньою, стискаючи в руках свою авоську, за допомогою якою вона намагалася боронитися від нападників.
І діти – біля її спідниці! Діти скрізь у кімнаті! В інших кімнатах! Важко дивитися на те, де їх розстріляли! Це було зроблено у їхніх спальнях, вони в накрохмалених сорочках, на тілах дірки від куль, замерзлі, з ідеальними дитячими обличчями, тонкими ніжками. Там в руїнах старої школи з розбитими вікнами, потрощеною підлогою, заваленим димарем, вони не виглядають моторошно самі по собі, коли закінчується життя менш патетично, ніж життя-в-житті, смерть може бути прекрасною і мирною. Про це думає Маруся, йдучи вулицями, тікаючи від переслідування: немає життя більше, немає відповідальності; все те, заради чого вона так затято боролася – знищено. Вона не думає про кару… В її голові – мир і злагода. Це не погано, що діти мертві. Хто про них крім неї б потурбувався?.. Боротьба, що велася, закінчується. Вже у підвалах НКВС вона очікує на власну смерть з надією.

… А потім ми дізнаємося, що хтось у Москві думає про ліквідацію харківських вчителів, що потрапили у немилість. Але в місто повертаються німці» (кінець цитати Ентоні Веста).

Транспарант у Харкові після приходу радянської армії, серпень 1943

Якщо історія є віником, що мете вперед і назад крізь час, тоді «Епоха вбивць» – це історія розказана з позиції пилу. Воістину жахливий цей образ – досвід виживання у Харкові. І ніхто не міг себе почувати безпечно: незалежно від того, на чиєму ти боці, радянському чи німецькому, тебе могли вбити ті або інші. Спробуй залишитися нейтральним і сфокусуйся на виживанні, але все одно ти залишаєшся під сліпим прицілом різних ідеологій…

Харків'яни читають німецькі агітаційні плакати

Харків’яни читають німецькі агітаційні плакати

Лайонел Тріллінґ написав передмову для другого видання книги в серії «Сучасні класики», тож я надаю слово його критичній оцінці «Епохи вбивств»:

«Я й гадки не маю, яку літературну модель тримав у голові Ґодфрі Бланден, пишучи свій неперевершений роман «Епоха вбивць». Якщо я маю про це здогадатися, то, враховуючи його тональність й позицію, думаю, він не є романістом взагалі. Моя думка така: я читав Бландена як історичну працю, наче написану древніми Фукідідом, Тацитом, чи меншою мірою Флавієм. Як і вони, містер Бланден розповідає історію, де єдина реакція читача – відчай. Як і вони, автор зберігає силу і чистий розум в очах читачів, яких жахає така дійсність.

Це я вважаю дуже великим досягненням, можливо, визначним. Це щодо його літературного здобутку. Немає нічого важливішого, аніж побачити людські крайнощі без з одного боку фальсифікацій та пом’якшення фактів, а з іншого – щоб вони дошкуляли і підпорядковуючи наш розум деталям жахіть. Це також є моральним досягненням – поставити розум на службу емоціям.

Однак, те, що переповідає містер Бланден значно страшніше, аніж те, що ми читаємо у стародавніх істориків: про Мелоську масакру Фукідіда або Афінську трагедію, чи смерть Афінської армії на Сицилії, або записи Тацита про тиранію, тортури та зраду під час громадянських воєн в стародавньому Римі, або свідчення Флавія про війну проти євреїв…

Вузькі обставини, в яких існують персонажі Бландена, обмежені у праві вибору, – це певний недолік світу, в якому вони живуть. Але Бланден майстерно завдяки своїй літературній силі, своєму інтелекту та моральному обов’язку долає цей недолік. Він його долає, використовуючи силу історичної уяви. Як Фукідід, частково він бере інформацію з власних спостережень й частково від прискіпливого аналізу подій. Його зобов’язання це – факти та істина, якій він служить не менше, ніж своїй творчій уяві, використовуючи досвід і спостереження. Кожна сторінка його роботи викликає захоплений інтерес» (кінець цитати Лайонела Тріллінґа).

"Благбаза" - Благовіщенський базар, або ж - Центральний ринок Харкова - довгий час найголовніший ринок міста. На фото - базарний день поруч із центральними торгівельними павільйонами. Літо 1942 р.

“Благбаза” – Благовіщенський базар, або ж – Центральний ринок Харкова – довгий час найголовніший ринок міста. На фото – базарний день поруч із центральними торгівельними павільйонами. Літо 1942 р.

* * *

Щодо змісту власне книги, то, гадається, досить вичерпно його передає інша рецензія: розміщена в українській іммігрантській газеті «Вперед» (№3, 31, за 1953 р.). Автор рецензії підписаний як В. С. Г. Найвірогідніше це Всеволод С. Голуб, що мешкав тоді у Нью-Йорку й активно дописував до згаданого видання (подається з незначними правками).

«Роман про розстріляний Харків… На англомовному книжковому ринку з’явилася недавно книжка виняткового змісту: роман про український Харків часів другої імперіалістичної війни, часів німецької та радянської окупації. Автор її – Ґодфрі Бланден, молодий австралієць, кореспондент англійських газет при Червоній армії в роках 1941-43.
Коли 215 стрілецька дивізія генерал-майора Зайцева зайняла Харків 17 лютого 1943 року, Бланден був одним з дуже небагатьох чужинців, що прибули до цього міста в перший же день радянської окупації. В Харкові Бланден був із місяць, аж поки в березні німці знову окупували місто. За цей короткий час Бланден був очевидцем радянського терору над населенням Харкова й околиць і також бачив своїми очима все те, що наробили німці за час своєї окупації. На основі зібраних оригінальних свідчень мешканців Харкова та, очевидно, на підставі особистих уважних студій різносторонньої політичної боротьби, що проходила в Україні протягом цілого радянського періоду її історії, Бланден і побудував свій роман.

 

«Епоха вбивств», одначе, не є історичним романом в повному розумінні цього слова. Це радше психологічний роман, у фабулі якого окреслюється і змальовується історичний період тільки як фон для змалювання психологічних портретів героїв, боротьби ідей і психіки одиниць і мас. Дуже важливим, однак, є ще й те, що герої Бландена, без сумніву, є типовими для даної конкретної історичної доби.

Дія роману відбувається в Харкові, частково в селах на схід від Харкова і трохи в Сталінграді. Час охоплює переважно німецьку окупацію, а радянська окупація передається у вигляді спогадів-рефлексій в психіці героїв та трохи в конкретній формі, як епілог.

Russland-Süd (Charkow?), Panzer VI (Tiger I)

Головним героєм у Бландена виступає д-р Карандаш, іммігрант, що приїхав з Праги до Харкова разом з німцями. В минулому Карандаш був людиною крайньо лівих переконань, в революції боровся по стороні більшовиків, приятелював з Хвильовим. Будучи одночасно українським самостійником, він пішов на еміграцію в наслідок розгрому Москвою українського лівого самостійницького руху. За кільдесятилітній період перебування на еміграції Карандаш зневірився в силах українського руху спротиву, який був постійно розгромлений Москвою, і тому в кінці перейшов до позиції «з чортом, але проти Москви».
Так життєвий шлях емігрантщини привів Карандаша до Гітлера. Він ніколи не вірив у можливість перемоги Гітлера, але вважав, що німецький наступ на Схід треба використати для того, щоб під німцями організувати український визвольний рух. З цією метою Карандаш і поїхав в Україну.

Тут він знайшов у Харкові двох недостріляних своїх товаришів – професора-мовознавця Шевченка та стару більшовичку Ярмосланську. До ідей Карандаша Шевченко поставився скептично, вважаючи, що в умовах німецької окупації відродження українського руху є неможливе і безперспективне. Ярмосланська ж працювала в більшовицькому підпіллі в Харкові і довго не впізнавала Карандаша.

Тим часом, крутячись в оточенні есесівського диктатора Харкова Рауха, Карандаш бачить, що насправді німці думають робити в Україні. В місті шаліє терор, люди мруть з голоду. З Заходу на Україну злітаються круки: приїхав якийсь російський князь відбирати землю батька, але не знає, як правно полагодити справу перебрання у власність села, яке за час радянської окупації вже стало містом; прилетів представник фірми «Гельферіх-Саде» перебрати у власність завод «Серп і молот», який до революції належав цій фірмі; з’явилися українсько-німецькі колаборанти – бургомістер Харкова, редактор українсько-німецької газетки, шеф поліції, і т. д. Німці завели свою адміністрацію, власності нікому не дали, а сказали, що заберуть її собі. Українські школи позакривали. Німецький терор нищив не тільки все більшовицьке, але й усе українське.

Фотоательє "Рембрандт". Харків. 1942 р.

Фотоательє “Рембрандт”. Харків. 1942 р.

Бачачи все це, Карандаш заломлюється в своїх надіях на використання німців і бажає вже боротися й проти них. Проте, будучи обплутаним своїми ж власними зв’язками з німцями, перебуваючи постійно під їхнім наглядом і не маючи ніякого зв’язку з народом, Карандаш є здібний тільки відверто критикувати німецьку політику. Есесівці з нього сміються, вважаючи його слабодухим ідеалістом, кажуть йому в вічі, що він є їхній ворог, але ворог безсилий будь-що зробити.

Карандаш знаходиться постійно під таким психологічним терором Рауха. Тоді, доведений до стану напівбожевілля, Карандаш кидається до більшовицького підпілля, хоче встановити з ним контакт і передати важливі документи про німецьку політику й плани. Контакт з більшовицьким підпіллям він встановлює через Ярмосланську. Харківське більшовицьке підпілля, кероване енкаведистами і звернене тільки на боротьбу проти населення, а не проти німців, знає всю біографію Карандаша і тому підозрює свого ж агента Ярмосланську, що вона діє в спілці з Карандашем. Ярмосланська ж тільки в останню хвилину впізнає в Карандаші свого друга часів революції, коли більшовицьке підпілля, замість того, щоб використати Карандаша, доносить на нього німцям. На явочній квартирі, замість представників підпілля, Карандаша зустрічає з диявольською посмішкою Раух і каже, що йому анонімно повідомили по телефону про те, що Карандаш перейшов до більшовиків.

Так гине Карандаш. Це – доба вбивць, і вони між собою співпрацюють…

Човнова переправа через Лопань. Міст підірвали радянські війська під час відступу

У романі виводиться ще багато інших типових героїв доби. Блискуче змальована психіка есесівців і енкаведистів. Зокрема в постатях енкаведистів і більшовицьких підпільників у Бландена помітний вплив Артура Кеслера: це – кеслерівські Глєткін з «Ніч ополудні», Фєдя з «Епохи палкого бажання». Есесівці ж у Бландена цілком оригінальні і, треба ствердити, виведені не менш вдало і правдиво, ніж енкаведисти.

З особливою увагою, помітно, автор працював над змалюванням типових героїв українського простолюддя. Вчителька Маруся – це ніби синтетичний представник трудового населення поневоленого Харкова. Вона нейтральна до обох ворогів, але нейтральність її є могутньою силою, спрямованого проти обох ворогів. Вона віддає всі свої сили, щоб зберегти безпритульних дітей, що зібрались до неї в школу, від голодної смерті. Вона – простий народний борець проти смерті, війни і руїни; хто б їх не ніс – є її ворог, бо цей ворог заносить руку на цвіт народу – дітей. Марусю розстрілюють більшовики, а дітей, її школярів, розстрілюють німці.

Іншим, ніж Маруся, але теж типовим представником українського народу, є старий колгоспник із підміського села, що підіймає селянське повстання і проти німців, і проти місцевих радянських партизанів.

У цих селянських героях, хоч може й не до кінця ясно змальованих, автор ніби хотів показати іншу, третю силу, силу народну, що встає проти обох окупантів. З цілого роману видно, що автор його всією душею стоїть саме за цих, чи їм подібних, героїв. Вони, правда, вийшли в автора недовершеними, але це не його вина, бо і в дійсності, в житті, в ту добу такі герої справді були ще недовершеними.

Але саме в них, в отих селянських партизанах, і бачить автор зародок нової визвольної ідеї українського народу. Загальний напрямок роману спрямований саме в бік підтримки цієї «третьої сили» – сили народної, української. Саме для підтримки цієї незалежності від окупантів сили і змалював автор повну поразку ідейних концепцій Карандаша.

Мішечники на вул. Свердлова (нині - Полтавський шлях). 1942 р. Фото: http://slobozhanskyjogljadach.blogspot.com

Мішечники на вул. Свердлова (нині – Полтавський шлях). 1942 р.
Усі кольорові фото: slobozhanskyjogljadach.blogspot.com

Українському читачеві роману Бландена залишається тільки дивуватись: як стороння людина, уродженець далекої Австралії і вихованець Західного світу, міг так проникливо ввійти в саму суть політичної боротьби різних сил в Україні, зрозуміти найважливіші істини, які часто є незрозумілими багатьом українцям, иа як він відважився подати західному читачеві таку, зовсім незнайому і навіть непопулярну, тематику. Проте, Ґодфрі Бланден зробив це і, визнаємо, зробив успішно…»

Читайте також:
Про реформи без популізму. Книжка Андерса Аслунда
“Україна: що пішло не так і як це виправити”

Прослухай аудіокнигу “Фелікс Австрія” – подаруй пораненому плеєр

Лойко на Кікстартері збирає на переклад “Аеропорту” англійською $7000

Facebook Comments

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *