Реформа інтернатної системи. Тест для Першої леді

Майбутніх учителів іще з вишу треба готувати до того, що в їхній клас може прийти дитина з особливими потребами. Фото volynnews.com

 

Лариса Самсонова
Інститут суспільно-економічних досліджень (ІСЕД)

Сучасна система допомоги громадянам з особливими потребами побудована не на допомозі власне їм, а на фінансуванні закладів, створених нібито для них. Проте ні для кого не є секретом жахливий стан інтернатів, будинків для старих і інших подібних державних інституцій.
Отож деінституалізація цієї системи, особливо в контексті розпочатої децентралізації – на часі як ніколи. Саме в цій патерналістській соціальній системі, побудованій на фінансуванні закладів, а не людей, існує мережа інституцій, які обходяться нам дуже дорого. Такі інституції не можуть дозволити собі утримувати навіть найбагатші країни!

На дитячі інтернатні заклади виділяється з бюджету 5,1 млрд гривень. З них 70% іде на фінансування зарплат персоналу, 11% на оплату комунальних послуг і лише 12% на утримання дітей, щорічних витрат тільки по дитячих будинках-інтернатах, яких налічується 774!

Інтернатна система

Почнімо з системи догляду дітей в інтернатних закладах та будинках дитини. Ці інституції слід замінити на систему, яка б забезпечила виховання дітей в сім’ї або умовах, максимально наближених до сімейних. І держава вже багато чого робить для цього. За статистикою, 83% дітей сиріт перебувають в умовах, наближених до сімейних. Або це дитячі будинки сімейного типу, або прийомні сім’ї.

Серед тих, хто залишився інтернатах це – 15% діти-сироти, а інші – батьківські діти. Діти, які на погляд держави, потребують “спеціальних” умов освіти та виховання. Цей процес деінституалізації не обмежується тільки виведенням дітей із закладів, а передбачає розвиток системи підтримуючих соціальних послуг на рівні громади. Ці послуги повинні задовольняти всі життєво потрібні базові потреби й водночас створювати дітям умови для максимального розвитку, а їхнім сім’ям – забезпечували підтримку.

До реформи інтернатів також спонукають й інші обставини. Це – фізичне й емоційне насилля, що часто панує в таких закладах. Коли таку установу відвідують інспектори або волонтери й намагаються проводити бесіди з дітьми, їм не вдається дослідити, хто саме й яким чином здійснює насильство. Діти рідко скаржаться на своє життя-буття…

Інституції в Україні працюють не тільки для дітей. В них практично поховані дорослі люди з інвалідністю (психоневрологічні інтернати, психіатричні лікарні).

Станом на 1 січня 2015 року в Україні працювало 144 психоневрологічних інтернати, в яких проживає майже 28,3 тис. осіб з розладами психіки. Крім того у нас близько 70 психіатричних лікарень, розрахованих на 30 тис. ліжок.
Переважна більшість з них розташована на значній відстані від обласних центрів, суспільство “відгородилося” від “них” відстанями і парканами.

Для людей похилого віку торік в Україні функціонувало 95 державних будинків-інтернатів. У них мешкає майже 13 тис. осіб.

Школа життя – спецзаклади

Є люди, які ніколи не виходять з інтернатів, й часто протягом життя переходять від одного закладу до іншого. Їхня доля – сумна. Але більша частина – це ті, хто випускається потім у доросле життя. Практично у всіх випускників інтернатів проблема з житлом після їх закінчення
Але це – другорядне, якщо говорити про непристосованість цих людей до самостійного життя, з вибором професії чи фаху.

Більшість не вміє готувати, розпоряджатися майном та грошима. В інтернаті не вчать безпеці й самозахисту. Довіра до будь-кого приводить до залежності від сильніших, от і поповнюються ряди нового покоління неблагополучним контингентом. Краще тим, хто потрапляє під опіку релігійних організацій, хто має опікуна-волонтера, але таких небагато.
За прокурорською статистикою тільки 10% випускників адаптується до життя, інші – поневіряються хтозна-де та хтозна-як.

Отже, опосередковано держава фінансово витрачає вдвічі більше: спочатку на навчання дітей в інтернатах. Потім – на утримання частини їхніх випускників у “закладах несвободи”.

Куратор реформи – Перша леді

Торік, наприкінці грудня з-під пера президента вийшло розпорядження №818/2015-рп. Цей документ за задумом має “чарівним поштовхом” для реформи цієї сфери. Адже країна, рухаючись у напрямку Європи, має перейти на правову модель захисту кожної людини.
Президент доручив створити робочі групи із залученням фахівців різних відомств та громадськості та розробити детальний план реформи. Свій інтерес до процесів деінституалізації виявила і Марина Порошенко.

Тобто, процес пішов. Та чи будуть враховані під час реформи інтереси суспільства та конкретних громад, яким чином враховуватимуться інтереси старих кадрів та потреба підготовки нових?

Місцеві громади

Громади внаслідок перерозподілу повноважень уже отримали на утримання всі об’єкти соціальної сфери в тому числі інтернати, підпорядковані Міністерству соціальної політики.

Сьогодні громади самі мають дбати про кожного члена і створювати на місцях соціальну інфраструктуру, утримувати заклади, надавати соціальні послуги адресно. Вже тепер має бути проведена оцінка спроможності громад це робити. Адже існує ризик того, що за принципом пріоритетності громада постане перед вибором: будувати дороги, водогони, чи розвивати соціальну інфраструктуру.

В процесі деінституалізації діти вийдуть з інтернатів і повернуться в громаду. Громада має мати для цього моделі, механізми, які їй розробить центральна влада. А їх поки що немає.

Загальносуспільний зріз

Сьогодні вітчизняний соціум не інформований про проблеми людей, які опинилися в складних життєвих обставинах.

Передумовою проведення будь-якої реформи має бути проведення просвітницької кампанії, кожний крок реформи треба людям пояснити, тоді буде менше спротиву, маніпуляцій, страхів та міфів.

Теми дітей з інвалідністю в українські ЗМІ звикли висвітлювати в контексті “чорнухи”, жалю, збирання грошей на лікування. Натомість про гідне життя людини з інвалідністю їм розповідати не цікаво.

Люди як кадри

Реформа деінституалізації може зустріти шалений спротив працівників інтернатів, оскільки в них працюють місцеві жителі, для яких ця робота – основне джерело доходу. Спробуйте-но в занедбаному селі працевлаштуватися армії соціальних працівників та вихователів. Потрібно розробляти окрему програму перенавчання, створення робочих місць та забезпечення гідного життя не тільки дітям, а й працівникам закладів.

В нових умовах потрібно вже зараз думати про кадри для підтримки гідного життя тих, хто вийде з інтернатів. Вже зараз треба переробляти навчальні програми у вишах і навчати майбутніх працівників освіти для роботи в школах.
Треба, щоб кожний майбутній вчитель з моменту навчання розумів, що в його клас може прийти дитина з особливими потребами. Зараз учителів перенавчають на курсах підвищення кваліфікації і тільки на них можна у невеликому обсязі дізнатися про основи інклюзивного навчання.

Така ж ситуація з соціальними працівниками. Старі методи роботи не можуть бути застосовані в нових умовах життя. Кадри вирішують все, говорили за радянських часів.

Читайте також:
Раннє втручання: чи готова Україна змінити систему турботи про неповносправних дітей?

Ресурси деінституалізації

Для реалізації реформи потрібні кошти, але не стільки власне гроші, скільки механізми раціонального їх використання. Гроші на розвиток соціальної сфери останніми десятиліттями витрачалися шалені, наче в прірву.

Західні благодійники проводили експеримент і порівнювали, чи змінюється якість життя бідних людей без місця проживання, якщо їм допомагати грошима. В результаті було доведено, що бідні залишилися бідними. Тобто людям в першу чергу потрібні інструменти, дороговказ у визначенні потреб та пошуку способів виходу із складної ситуації, а також адресна допомога на критичний період. Слід створити зрозумілі механізми, серед яких:

  • єдиний для усіх відомств і установ реєстр тих, хто потребує допомоги, механізм визначення потреб людини у соціальній допомозі та соціальних послугах, який допоможе їй зорієнтуватися в складній життєвій ситуації;
  • єдиний реєстр надавачів послуг будь-яких форм власності – головне, щоб це були сертифіковані установи або виконавці, які здатні в вирішувати ті чи інші проблеми;
  • механізм, який допоможе людині отримати потрібну допомогу та послуги – єдиний орган на місцевому рівні, який знайде надавачів послуг, проведе людину індивідуально розробленим маршрутом, допоможе отримати все необхідне – від виплат до послуг, щоб життю цієї людини нічого не загрожувало;
  • механізм покриття витрат, який має бути зрозумілим, створеним за єдиним для усіх громадян правилами (це може бути страховий державний або недержавний фонд, або змішаної форми управління, щоб і бізнес, і держава могли одне одного контролювати та примножувати накопичення в ньому, бо гроші мають приносити гроші).

От тоді можна буде говорити про можливість здійснення реформи інтернатних закладів та сподіватися на її успіх.

Facebook Comments

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *