“Підвал” Луганська. Репортаж і ФОТО з місць, де тримають українських бранців

Якщо вибирати слово-символ для війни на сході України, то це має бути “підвал”, вважає спецкор російської антипутінської “Новой газеты” Юлія Полухіна. Бойові дії практично не ведуться, але підвали, тобто імпровізовані в’язниці для військовополонених і для цивільних, що порушили закони самопроголошених республік “ДНР” та “ЛНР”, як і раніше працюють.

Про те, що нині відбувається в луганських підвалах і які шанси на успішний обмін полонених, читаємо в репортажі “НГ” з окупованої частини Луганщини.

Один із трагічних висновків із цієї розвідки: мабуть, частина з тих, кого Україна вважає зниклими безвісти й шукає “на підвалах” – загиблі, досі не знайдені або не ідентифіковані. Хоча надія завжди вмирає останньою…

* * *

За час війни [на Донбасі] я була на кількох обмінах, один з яких переріс у бойове зіткнення. Але більше було вдалих. Багато в чому це заслуга Віктора Мухи та Сергія Шоніна зі Спілки ветеранів Афганістану (зараз вони з боку сепаратистів “ЛНР” – “Н”). Зараз я знову зустрічаюся з ними, щоб підбити проміжні підсумки війни.

Шонін і Муха працюють із квітня 2014 року. Після штурму будівлі СБУ в Луганську, щоб не пролилася кров (тоді цього дійсно ще сподівалися уникнути), ветерани Афганістану прийняли рішення створити групу перемовників для вирішення питання мирним шляхом. Завдання групи полягало в тому, щоб забезпечити безпеку людей, які вели переговори як із боку протестувальників (росіян серед них ще не було), так і з боку представників нових київських властей. Переговори відбувалися в будівлі універмагу “Росія” в Луганську. Ветерани Афганістану, серед яких був Сергій Шонін, не брали в них участі, просто забезпечували безпеку.

Далі почалася війна. І “афганці” почали домовлятися про забезпечення гуманітарною допомогою жителів на території “ЛНР”. Гуманітарну допомогу привозили з Івано-Франківська, Харкова, Кривого Рогу. Доставка йшла через блокпости міста Щастя.

Муха: Першим нашим звільненим з полону був син нашого знайомого воїна-афганця, він і його друг були спецназівцями. Ми їх обміняли на двох українських військових.

На ранніх етапах, коли між тими, хто воював, не було жодних офіційних контактів, найважливішу роль відіграло те, що по обидва боки знайшлися ветерани-“афганці”, котрі й встановили один з одним зв’язок.

Особлива частина роботи – передача тіл загиблих. З боку “ЛНР” нею займається Спілка ветеранів Афганістану. Українську сторону представляють волонтери-пошуковці. Їм доводиться забирати тіла загиблих. Інші представники української армії й цивільної влади на непідконтрольних Києву територіях не з’являються.

Шонін: Ми гарантували безпеку людям, які приїжджали забирати останки тіл. Вони зазвичай були з організацій “Народна пам’ять”, “Місія – Чорний тюльпан”, “Вантаж 200”. Тіла й фрагменти відвозили у Дніпропетровськ або Запоріжжя. У родичів була певна кількість днів, протягом яких можна упізнати тіла. Якщо родичі не з’являються, то в лабораторії беруть аналіз ДНК і ховають тіло під номером. Загиблих багато, багато поховань. Українська сторона кілька місяців тому прислала список майже тисячі зниклих безвісти. За їхніми даними, люди перебувають у полоні. Але в підвалах стільки людей немає, ми припускаємо, що частину з них можна знайти в тих самих похованнях.

Наприклад, на в’їзді в село Весела Гора ми знайшли тіло капітана української армії Лоскота. При ньому були годинник, ланцюжок із хрестиком та документи. Дружина впізнала по хрестику й годиннику.
Там само ми знайшли фрагмент черепа іншого солдата. Побачили після боїв, як собака тягне в пащі частина людської голови, відібрали й прикопали землею. А потім розкопали й передали “Народній пам’яті”.
На 31-му блокпосту в бліндажі залишилося цілим тіло українського військового, якщо я не помиляюся, капітана Борисевича. Ми не могли узгодити режим тиші близько трьох тижнів. Коли, нарешті, потрапили на 31-й блокпост, внаслідок обстрілу з гранатомета від капітана залишилися тільки фрагменти тіла, кишки. Зате документи на диво добре збереглися.

У “афганців” – суворий облік. Муха й Шонін розповідають, що “по їхній лінії з 1 липня 2014 по 10 липня 2015 року спільно з урядом “ЛНР” і командуванням корпусу [т. зв.] “народної міліції”, командира комендантського полку Грачова звільнено з полону 167 “ополченців ЛНР”, у тому числі 12 росіян.
Військовослужбовців ЗСУ звільнено 281 людину, 14 поранених передано без умов (батькам, служителям церкви).
Щодо вбитих: 47 тіл було передано владі “ЛНР”, українцям передали 133 тіла солдатів і офіцерів ЗСУ.
Ексгумували 8 осіб”.

Підвали в різних польових командирів сильно відрізнялися. Наприклад, за словами Мухи та Шоніна, в отамана Козіцина полонені навіть відвідували лазню, а годували їх тим самим, чим козаків. А ось у “Бетмена”, “Лєшого” й Безлера були “показові” підвали для демонстрації журналістам – та інші, реальні, де не було часто не те що матраців на ліжках, а навіть і самих ліжок.
Волонтер Олена Гладкова, посидівши в підвалі батальйону “Призрак” в Алчевську, розповідала мені, як шукала шматок фанери, щоб не померти від переохолодження.

У квітня 2015 року ситуація різко змінилася. Обміном з боку “ЛНР” стала займатися якась Ольга Копцева. Хто вона така – достеменно невідомо. Під час військових дій виїхала до Росії. Там вона на заході в храмі Христа Спасителя нібито познайомилася зі Стрілковим (Гіркіним – “Н”).

Сама вона стверджує, що в неї є “повноваження від ФСБ”. Так чи інак, місцева влада до неї прихильна. Глава “ЛНР” Ігор Плотницький “подарував” їй будинок у Луганську, який у рамках “націоналізації” було вилучено в агентства безпеки “Тайфун”.

За останній час відбулося лише два обміни менш ніж по 10 осіб із кожного боку. Але списки на новий обмін, анонсований за підсумками роботи мінської контактної групи, теж готуватиме Копцева. Розраховувати на прозорість процедури поки не доводиться.

* * *

Луганський підвал, який ви бачите на світлинах, можна назвати п’ятизірковим. Тепло; умови не надто гірше, ніж у московських СІЗО, щоправда, нужду доводиться справляти у відро.

І підвал – не порожній. Тут є як полонені українці, які чекають на обмін, так і мешканці “ЛНР”, зокрема військові, яких із великою часткою ймовірності через деякий час перекинуть у [т. зв.] республіканське “міністерство держбезпеки”.

Поки працюють підвали, цю війну не можна буде вважати закінченою.

Фото: Юлія Полухіна / “Новая газета”, Росія